Ні Абортам!

Польський суд оштрафував католицький тижневик Gosc Niedzielny за те, що видання порівняло аборт із злочинами нацистів.

Польський суд оштрафував католицький тижневик Gosc Niedzielny за те, що видання порівняло аборт із злочинами нацистів, повідомляє Associated Press.

Суддя Єва Солецка (Ewa Solecka) зобов’язала журнал виплатити 30 тисяч злотих (близько 11 тисяч доларів США) Алісії Тисенц (Alicja Tysiаc) - жінці, яка побажала зробити аборт, і була згадана в публікації: її католики назвали вбивцею. Крім того Gosc Niedzielny зобов’язаний принести пані Тисенц письмові вибачення.

Суд пояснив, що католики мають право висловлювати своє негативне відношення до абортів і навіть називати їх вбивством. Проте ніхто не дає їм право публічно звинувачувати прихильників абортів в злочинах, повідомляє Лента.ру.

Польське законодавство в питанні абортів є одним з найконсервативніших у Європі. Аборти за власним бажанням заборонені. На терміні до 12 тижнів переривання вагітності можливе тільки у разі згвалтування, інцесту або важкої аномалії плоду. На пізніших термінах єдиним показом для аборту є загроза життю матері.

“Першоджерело”

..

 В Україні немеє належного фінансування для догляду та лікування  недоношених немовлят. Проте українські батьки не здаються.

Вартість кожного дня життя недоношеного немовляти дуже дорога

Два роки тому Україна, йдучи назустріч міжнародним нормам, збільшила різницю між передчасними пологами та викиднями.З 2007 року дітей народжених через 22 тижні з вагою менше одного кілограма почали формально вважати здатними вижити.

У сучасному світі створено усе, аби з 500-грамових немовлят виростали здорові діти. У Франції, зокрема, лікарі виходжують дітей, котрі народилися з вагою у 350 грамів. Основні витрати на себе там бере страхова медицина.

В Україні поки не до страхової медицини, і наразі гарантом здоров’я мікро-малюків є лише держава.

Виходжування недоношений дітей дуже дороге. Доба малюкового життя коштує понад 7 тисяч гривень.
Торік в Україні народилося понад тисячу малюків з критичною вагою.

“Нажаль випадки, коли дитина, вагою 500 грамів, залишається здоровою, є гарним виключенням з правил”, - зізнається Олександр Гошко реаніматолог Чернігівського пологового будинку.

За словами головного позаштатного неонатолога МОЗ України Єлизавети Шунько, в Україні найбільший шанс вижити мають діти з масою від 700 до 900 грамів.

Проте найвідповідальніший етап у долі недоношеної дитини починається, коли після кількамісячного стаціонару дітей привозять додому. Там батьки із проблемами своїх дітей залишаються наодинці.

Найбільші загрози: ДЦП, сліпота, глухота. “Інвалідізація серед недоношених дітей є найбільшою – до 70%”, - каже реаніматолог Валерія Тишкевич.

Якщо перший рік дитина сиділа дома та не отримувала належної допомоги, то реабілітувати її неможливо, - запевняє мати недоношеної дівчинки Тетяна Слюсар. Її донька хвора на ДЦП, нажаль захворювання виявили дуже пізно.

За словами Людмили Панасюк, фахівця з дитячої неврології та медико-соціальної реабілітації, на те, щоб пройти на курс інтенсивної реабілітації таких дітей існує черга від 3 до 6 місяців.

Крім того, в Україні катастрофічно бракує фахівців, котрі вміють вчасно діагностувати проблеми у недоношених немовлят. Лікарі частіше за все йдуть працювати до приватних клінік, де їм можуть запропонувати більшу зарплату.

У клініці відновного лікування у Трускавці курс реабілітації недоношених діток коштує щонайменше 5 тис. грн.

В українській приватній клініці лікуються і діти з інших держав. Зокрема, гроші на лікування маленької громадянки Кувейту Афнан, котра народилася з вагою 700 грамів, дала держава. “Міністерство здоров’я Кувейту втримує мою дитину і на даний момент”, - каже мати дівчинки Рада Хафажа.

А у Сполучений Штатах державний супровід глибоко недоношених дітей триває до повноліття.

Про самостійну боротьбу українських матерів за життя своїх недоношених дітей дивіться у сюжеті ТСН.ВАРТИ

..

..

Нова щомісячна християнська газета «Православне діло» вийшла в друк у п'ятницю 16 жовтня 2009 року у Рівному. Часопис створений Християнською благодійною місією «Православне діло», яка була створена у жовтні цього року.

Місія «Православне діло» об'єднала в собі кількох священнослужителів, мирян, громадських організацій та рухів. До неї, зокрема, увійшли представники Церковно-громадської ініціативи з розслідування корупції та хабарництва у Рівненській єпархії, Рівненське православне молодіжне Свято-Софіївське братство, рух «За життя!» на Рівненщині, рух «Твереза Україна» на Рівненщині.

Мета газети «Православне діло» — «донести до своїх читачів зміст слів апостола Якова, що «віра без діл мертва», – зазначається у зверненні редакційної ради часопису до читачів. «Можна на свята, або й щонеділі відвідувати Богослужіння, а потім піти й зробити аборт. Можна хреститися, побачивши церкву, а потім злословити і осуджувати ближніх, які чимось відрізняються від інших. Можна читати проповіді з амвону, водночас користуючись храмом, як торговою точкою. Можна сто разів називати себе православним, але ніколи ним не бути».

Газета виходить накладом 1 700 примірників, безкоштовно розповсюджується біля храмів УПЦ КП Рівного та в окремих міських, сільських та селищних парафіях Рівненщини. Також редакція запевняє, що газету отримають всі рівненські бібліотеки, православні братства, духовні навчальні заклади та єпархії УПЦ КП в Україні.
– «Православне діло» видається виключно завдяки благодійникам. Хтось жертвує своїм часом, своїми знаннями та уміннями, хтось коштами, хтось іншою допомогою, – ділиться член редакційної ради часопису диякон Віталій Поровчук. – Хтось допомагає щирою молитвою.

«Якщо вам сподобалась газета і ви вважаєте, що таке видання потрібне людям, будемо вдячні вам за посильну допомогу. Кожна гривня пришвидшить вихід наступного номеру газети, який запланований у листопаді», – звертається редакція «Православного діла» до християн.

«У витоків «Православного діла» стоять майже всі ті люди, які створили газету Рівненської єпархії УПЦ КП «Духовна нива». На жаль, зараз єпархіальна газета перетворилася у яку завгодно ниву, але навряд чи духовну. Тому виникла потреба свіжого правдивого ковтка повітря» – зазначається у зверненні редакційної ради до читачів.
Редагувати газету взявся рівненський журналіст-розслідувальник, головний редактор Рівненського агентства журналістських розслідувань Володимир Торбіч.

– Мета журналістських розслідувань, якими займається наше Агентство – викривати неправду і правопорушення, досліджувати і показувати людям існуючі в суспільстві проблеми та можливі шляхи їх вирішення, – говорить Володимир Торбіч. – Газета «Православне діло» також займатиметься подібними дослідженнями власне у релігійній сфері. На жаль, у структурах Церкви не менше зловживань і корупції, ніж у структурах влади. До того ж місцева преса практично не звертає уваги на ці проблеми, а відтак православні віруючі часто залишаються без правдивої інформації.

Щомісяця газета публікуватиме правдиву інформацію про аборти та важливість сімейних цінностей для захисту дітей.

Рівненський прес-клуб

..

Вчилася в медінституті. Ембріони - діточки, що майже сформувалися, - в скляних банках, у формаліні. Видовище звичне - учбовий матеріал. Аборт вважався найбанальнішою справою. У студентській поліклініці гінеколог, встановивши вагітність, насамперед мовчки виписував напрям - а дівчині вже вирішувати, що з ним робити.Народила сина, вийшла заміж і виїхала із родиною чоловіка до Німеччини. Обставини відразу склалися жахливі. Чоловік  пішов вчитися - інакше ні про яку роботу мови не буде. Мене на роботу не брали із-за повного незнання мови, навіть підлоги мити не брали. Синові вісім місяців, у нього астма і нейродерміт. Теоретично ми знали, що має бути  соціальна та дитяча допомога, але все це затримувалося… Так само, як чоловікові два роки не виплачували допомоги з безробіття. Грошей не було зовсім. Ми жили за рахунок  свекрухи. Ставлення таке: дзвонить подруга свекрухи моєї матері і вимовляє їй що "окрім здоровила-сина, свекруха має ще утримувати твою дочку з лялею". Свекруха каже  онукові (моєму синові, у моїй присутності): "Ось коли твій папа піде працювати і приноситиме додому гроші, тоді у тебе будуть іграшки. А доти твій батько  сам в матері тягає".

Завагітніла знову. Майже нічого не відомо - чи почнуть нам хоч що-небудь платити, хоч би дитячу допомогу (жити на нього навіть в Германії неможливо, але це хоч щось), коли кому-небудь  з нас вийде знайти роботу. Виходить - садовити ще і друге дитя на шию свекрухи. Принаймні, є такий ризик. Як прийти і сказати їй про це? Можливо, навіть вона нічого не скаже, принаймні, в перший момент, але - ЯК?

Чоловік: "У тебе була спіраль, після цього нормальне дитя не народиться" - "Але лікарка вийняла спіраль, і сказав, що все буде в порядку", - "А я чув, що не буває нормальних дітей, якщо завагітніла із спіраллю".
Свекруха (бадьоро): "Ну і що, я два аборти робила, і все нормально. Ось і Л. (чоловіка) народжувати не хотіла, ледве батько умовив. І взагалі, жінка в житті все повинна випробувати - і пологи, і аборт".
Мама: "Ти не закінчила освіту, тобі потрібно вивчати мову, влаштовуватися в житті, а потім вже думати про наступних дітей. Досить того, що першого завели невідомо як".   Я: ані найменшої думки про те, що аборт - це погано. Звичайно, жорстоко, недобре… але в житті часто доводиться робити жорстокі речі.
І сором, страхітливий сором, - сиджу на чужій шиї, безпорадна, з хворим дитям, без мови, в чужій країні. Друге дитя мені, в принципі, потрібне, взагалі, дитя - це щастя, але зараз я не можу собі це щастя дозволити. Я залишила в Росії улюблений собаку, хай у хороших людей, але все одно - відчуття, що я зрадила її. Ну а це - що? Плід. Ніколи в житті, ні від кого я не чула, що аборт - це погано. Хіба що смутне внутрішнє відчуття підказує, що це все-таки якось…
Це не людина. Не дитя. Ось дитя - живий, справжній. А то - заготівка. Не жаліємо ж ми сперматозоїдів… У Бога тоді не вірила
Мені було СОРОМНО НЕ ЗРОБИТИ аборт. Страхітливо соромно. "Ти нікчемність!" - кричала мені мати, коли я декілька місяців вимушена була жити у неї з першим дитям, - "Ти нічому не навчилася в житті, у тебе немає освіти, ти ніхто! А народжувати кожна сука уміє!" Невже я… така розумна, інтелектуальна, подаюча надії… я виявилася ні на що не здатною, навіть заробити собі на життя (у Росії хоч з цим у мене не було проблем), і лише можу, як самка, народжувати потомство і вішати його на шию родичам. Або соціальному забезпеченню - навіть якщо нам, припустимо, виплатять допомогу коли-небудь.
Більш всього соромно перед свекрухою. Вона - літня жінка - вимушена тримати двох здорових молодих людей, які байдикують, не заробляють гроші, повісили їй на шию дитя, і замість того, щоб докласти всіх сил до пошуку засобів існування, збираються народжувати другого. Їй-то за що, дійсно, ці проблеми?
… У Германії аборт просто так не роблять. Поїхали в католицьку консультацію - отримати довідку. Мила, хороша жінка. Я її розуміла з п'ятого на десяте, чоловік перекладав. "О так, звичайно, я вас розумію… так, у вас дійсно дуже важка ситуація… так, ви маєте рацію". Ні слова про те, що йдеться про життя і смерть людини. Допомогла - написала лист до установи, де видають дитячу допомогу, поквапила. Без щонайменшого заперечення дала довідку на аборт.
З цієї миті - відчуття близької смерті, що все посилюється. Раціонально не з'ясовне. Я медик, і прекрасно знаю, які можуть бути ускладнення при так званому "мікроаборті" (назва, покликана приховати суть того, що відбувається… це як би не вбивство, а трохи вбивство, міні-вбивство). Без наркозу, біль незначний. Ну, звичайно, щось може залишитися, але - смерть?
Теоретично можна померти і порізавши собі палець. На практиці ж це трапляється украй рідко, і ніхто, порізавши собі палець, не стогне з жаху. А це - майже те ж саме. Можна і при видаленні  зуба померти - скажімо, якщо згортання крові знижене. Але я здорова. Розумом я знаю, що цього статися не може. Я не помру. Я житиму далі.
Та все ж - дивна, незрозуміло переконаність, що звідки взялася, що я вмираю. Не дитя - я не думала про нього, як про дитя, це заготівка, плід. Я вмираю. Це сонячний холодний ранок - останній ранок мого життя. Поки чоловік віз мене на маминій машині в інше місто - я мовчала, не зронивши ні слова. Страх смерті був не таким вже сильним. Не страх - холодна, спокійна упевненість, що мені належить померти. Я змирилася з цим. Страх виник в оглядовому кабінеті, потім, коли я лежачи на кріслі, чекала лікарку, він став майже нестерпним. Я знала, що піти не можна, неможливо, що смерть неминуча… Розум майже відмовив.
Потім - вакуумне відсмоктування, короткий біль, все кінчилося. Я із здивуванням виявила, що живу. Нічого не сталося. І тоді вперше виникла думка, що мені передався жах дитяти
Він боявся смерті! Він був живим!   Назад ми їхали мовчки, відчуваючи, що нас об'єднав загальний злочин. Я обійняла чоловіка і зрозуміла - щось обірвалося… ми стали ще ближчими, але ця близькість схожа на товариство злочинців, що спільно зробили вбивство.
Через місяць нам виплатили всю допомогу, ми стали жити на свої гроші. Через деякий час у чоловіка з'явилася робота. Купили автівку. Не пройшло і напівроку - ми свідомо стали заводити другу дитину. Мені вже було плювати на освіту, на облаштованність - страшно хотілося знову маленького. Пройшло досить багато часу, поки я завагітніла. Викидень. Ще декілька місяців спроб. Знову вагітність, і знову викидень
Син сильно хворів, так хворів, що ні про яку мою роботу мови не йшло. У рік по декілька разів лежали з ним в лікарні. Лікарі відзначили затримку розвитку - а я-то з ним так займалася, здавалося б.
Вбите дитя стало снитися ночами. Завжди снилася дівчинка. Неначе я тримаю її на одній руці, сина на іншій, дівчинка посміхається. Можливо, вона мені пробачила?
Я почала вірити в Бога.   Синові були три роки, ми познайомилися з іншою молодою парою. У них була півторарічна донька, Оля. Я потримала товстенького білоголового карапуза на руках, відчуваючи невимовне тепло, і раптом подумала - це могла б бути моя дочка. Їй було б зараз півтора. "Давай заведемо таку солодку дівчинку", - сказала чоловікові напівжартівливо.
У мене виникла якась хвороблива прихильність до Олі. Я часто гуляла з нею і з моїм сином, і здавалося - це моя дочка… інколи я починала в це майже вірити
Коли синові були чотири роки, нарешті Бог послав мені другу дитинку. Дівчинку. Вона виявилася здоровою, красивою, розумною - Боже благословіння і радість. Ми всі разом хрестилися в церкві - я і мої діти.
Я сповідала гріх аборту, отримала відпущення. Але, хоча я вірю у відпущення гріхів, і в інших випадках на душі ставало легше, тут справжнього полегшення не сталося.
З часом, наполегливо працюючи, ми змогли здолати хвороби і зупинку в розвитку сина. Тепер йому вісім, дочці – чотири.
Я дивлюся на них, милуюся, мені хочеться плакати від щастя при думці, які у мене чудові діти. Але кожного разу я немов бачу між ними третього - йому (або їй) було б зараз п'ять… шість… сім. Саме його - хоча були ще два викидні. Але ті були нежиттєздатні, вони померли - то воля Божа. А він швидше за все був здоровий і хотів народитися. Я із заздрістю дивлюся на матерів, які йдуть з трьома дітьми. Як було б добре - вісім років, шість з половиною і чотири. Ми хочемо третю дитинку, можливо, і четвертого. Проте більше мені завагітніти не вдається.
Але я знаю точно - навіть якщо у мене буде четверо дітей, я завжди бачитиму серед них п'ятого. І думати - зараз йому було б 12… 13… зараз він закінчив би гімназію… пішов би в армію - якщо хлопчик.
Я дійсно не можу забути про це. Це викликано не якоюсь пропагандою - совість прокинулася в мені задовго до того, як я повірила, що плід - жива душа. Совість вища за розум. Я могла виправдовувати себе як завгодно, але совість не давала мені спати.
Так, це було. Я плакала ночами. Говорила чоловікові - він дивувався. Але я теж винен, говорив він. Так, але менше, ніж я - адже ти не відчував страху смерті, ти не відчував, що він живий. А це він говорив зі мною, просив не вбивати - а я до нього не прислухалася.
Я живу. Буває, добре, буває, погано. Матеріально ми забезпечені. Духовно… по-різному буває - адже щастя не в матеріальному лежить. Але інколи як кольне в серці - "А зараз йому було б шість… він пішов би в школу". Абсолютно  несподівано. Пригадаєш - і сльози підступають. Напевно, це хвороба якась. Я з нею справляюся - але мені навіть  за це соромно, те, що я все-таки справляюся і живу далі.
Шукати втіхи у священика? Але мені соромно шукати втіхи - її бути не може. Я заспокоюся, а дитя вбите. Йому вже нічим не допоможеш. І неможливо про це забути. Не можна забувати. Не можна втихомирюватися.
Якась хвороблива пристрасть - вишукувати в інтернеті, в літературі протиабортну пропаганду, читати несамовиті описи, визнання, заклики. Плакати. Ні, я не біжу від докорів - навпаки, я шукаю їх з маніакальною пристрастю.
Якби за це садили у в'язницю, я сама відправилася б в поліцію. Комплекс Раскольнікова.   Гріх мені відпущений. Належить вірити, що я пробачена, сподіватися на милість Божу. Але мене не хвилює зараз, пробачена  я чи ні. Ну, припустимо, Христос пробачить мене, адже Він - єдиний, хто може це зробити. І в Царстві Небесному я зустріну свою дитинку - знівечене крихітне тільце. І що він скаже мені тоді? І головне - що я зможу йому сказати? Чи зможу я хоч би вибачитися перед ним?
Іван Карамазов був недалекоглядний. "Мати  не сміє пробачати  мучителеві свого дитяти, хоч би і саме дитя пробачило". Але якщо мати і мучитель - в одній особі? Якщо я не смію пробачити собі?
Я засуджую себе на пекло. Господи, я не зможу бути поряд з Тобою, в Твоєму царстві… Я знаю, що Ти милостивий до грішників, тим більше - до грішників, що каються. Я каюся. Але я навіть і милість прийняти не можу - що я скажу, коли на ваги переді мною покладуть скривавлені шматки тіла моєї дитини? Що може переважити це?
О моє дитятко, якби я знову могла бути з тобою! Я не спускала б тебе з рук, я цілувала б тебе весь день, я оточила б тебе такою турботою, такою любов'ю… ти зміг би забути біль і жах. Ти не боявся б моїх рук - рук вбивці.
Але тебе немає. Якби я народила тебе і віддала на виховання - я могла б ще хоч коли-небудь знайти тебе, що-небудь, хай невідомо, для тебе зробити. Так, тоді мене називали б безсердечною і жорстокою, але наскільки мені було б легко! Але ж ти навіть не народився…
Розкольніков відправився на каторгу. Але що могло б викупити мій злочин? Лише смерть. Але навіть і в смерті немає спокою - адже і ти помер, і ТАМ я зустріну тебе, але - що я тобі скажу? Що ти скажеш мені? Пробач мене, малюк…
Я стала щодня молитися не лише за своїх живих дітей, але і за три померлих, особливо - за убитого мною. Я не знаю, де він тепер, можливо, Господь зробив його ангелом. Але на всяк випадок я прошу Господа прийняти моє дитя і не залишити його своєю милістю. Мені легшає ледве, немов я хоч щось можу зробити для мого дитяти.
Не побажаю такої дороги навіть злому ворогові. Дівчата! Подумайте про це. І я була такою ж - раціоналістом, матеріалістом, абсолютно упевненим в своїй правоті. І я була в жахливій ситуації - Німеччина лише на погляд здалека здається райською країною - для новоприбулого емігранта вона обертається часто по-іншому. І мені тоді здавалося, я приречена на убогість, і навіть не на убогість (що це таке, мені відомо - так ми жили останній рік в Росії), а на гірше для мене - вічну принизливу залежність від родичів. І я думала: ну що ж, жорстоко, але необхідно… І на мене тиснули родичі, і жодна людина не зробила навіть слабкої спроби мене відрадити.
Все це виправданням не є. Для совісті - ні. Зараз ваш дух, можливо, і спить. Але якщо він пізніше прокинеться - ви взнаєте, що таке пекло за життя. Ви зрозумієте, що означає - безвихідь.
Я не прошу ні втіхи, ні поблажливості. Я не потребую нічиєї допомоги. Цей лист може бути прийняте за спробу отакого грішного самолюбованія (стали ж у нас модними несамовиті твори про блудниць… ). Це не так.
Це ще одна спроба - покарати себе

http://noabort.org.ua/

..

   У США продовжує зменшуватися кількість громадян, що виступають за аборти, а організації захисту життя, навпаки, зростають і мають все більше прихильників, не згідних з чинним законодавством про добровільне переривання вагітності.

   Нещодавно Форум «Релігія і суспільне життя» провів опитування населення на цю тему, однак, на думку представника американської єпископської конференції МакКуейда, його результати не відображають реального стану справ.

Так, згідно з опитуванням, 47 відсотків громадян США позитивно ставляться до абортів за будь-яких причин, а 45 відсотків заявляють, що вагітність не може бути перервана в жодному разі, або ж у більшості випадків.

На думку єпископа, такий розподіл результатів на дві групи справляє враження, що громадська думка в Америці в основному виступає за аборти, а значить, більше половини населення має підтримувати і законодавство про аборти, що діє в США (згідно з цим законодавством, аборт дозволений протягом всього періоду вагітності). Однак, насправді лише 16 відсотків американців погоджуються з цим законом.

Опитування показало також, що 53 відсотки противників абортів зайняли таку позицію завдяки проповіді Церкви.

http://www.hli.org.pl/xoops-ukr/modules/news/article.php?storyid=1223

Свої зауваження можете залиши тут.

Кого і як усиновляють в Україні  чи знаходять діти нових батьків?

30 вересня в Україні наголошувалося нове свято - День усиновлення. Минулий, 2008, рік був офіційно оголошений Роком прийомної сім’ї і розвитку родинних форм виховання. А яка ситуація склалася в 2009-м-році і чого чекати в майбутньому? На ці питання відповідали українські чиновники і самі усиновителі.

  Долі в цифрах
“Чотири роки тому ми не могли точно сказати, скільки саме сиріт у нас в країні. Називалися цифри і 250 тис., і 400 тис. Але сьогодні ми знаємо, що в 103 тис. дітей немає сім’ї”, - сказав президент Віктор Ющенко рік тому на Всеукраїнському форумі усиновителів. Всього за роки незалежності України усиновили 35 тис. сиріт, і зараз на обліку для усиновлення знаходяться 32 тис. дітей. Причому до 2004 року наші співвітчизники не дуже активно усиновляли дітей, стверджують чиновники. Для порівняння: якщо в 2004 році нову сім’ю знайшло всього 121 дитина, то в 2008-му році - вже 2351. Всього ж у 2008 році 20 тис. дітей було взято на різні форми виховання.

2008 рік став переломним, відзначив міністр у справах сім’ї, молоді і спорту Юрій Павленко. Українці почали усиновляти набагато більше, і ця динаміка вже незворотня.

Крім того, говорить міністр, вже зараз деякі заклади перепрофілювалися через те, що всі їх вихованці знайшли батьків. Наприклад, дитячий інтернат в Тернопільської області тепер став військовим ліцеєм.

“Коли запитують про причини усиновлення, самою кращою відповіддю, яку я чув, є зустрічне питання: а чому ви вирішили народити дитину? Наші люди набагато кращі, ніж про них думають деякі чиновники”, - посміхається Павленко..

Приймне дитя = рідне дитя

З 1 січня 2009 року виплата при усиновленні дитини прирівняна до виплати при його народженні і складає 12 тис. 240 грн. Адже не важливо, чи народжується в сім’ї дитина чи усиновляється, потреби у нього однакові.

Тому, окрім одноразової виплати, таким батькам надається і відпустка в 56 днів для адаптації дитини в сім’ї.  Проте зі всіх сімей, що усиновили, 600 навіть не звернулися за цією матеріальною допомогою.  “Набагато легше народити дитину, чим пройти через всі труднощі з родичами, які мене не зрозуміли”, - розповіла мама-вихователька дитячого будинку родинного типу з Донецька Влада Ул’янцева, що удочерила двомісячну дівчинку, коли сама була на четвертому місяці вагітності. “Мені багато близьких людей говорили жорстокі слова, від яких хотілося ридати, аж до “Віднеси ЦЕ назад”. Але із збором документів на усиновлення Влада впоралася в рекордyj короткі терміни - всього за місяць.

“Всі були дуже до нас налаштовані, можливо, із-за мого положення. Серцем мені дуже не хочеться говорити донечці, що вона прийомна, але я розумію, що сказати доведеться, оскільки вона все одно дізнається. І зараз мені здається, що дуже несправедливо, що це не я її народила”, - розповіла інтернету-газеті “ЗАРАЗ” Ульянцева.

Кого хочуть батьки?

Зараз стали усиновляти більше старших дітей-сиріт, чим раніше, говорить Людмила Волинець, директор держдепартаменту по усиновленню і захисту прав дитини. За 2008 рік було усиновлено 155 дітей у віці від 6 до 18 років, а за поточний період 2009 - 129 дітей цього ж віку.
Також ламається другий стереотип про дитячі притулки, які представляються багатьом страшними кублами, де брудні голодні діти нюхають клей. Але поступово все міняється, і за перші місяці 2009 років з притулків було усиновлено 45 дітей. І остання нова тенденція - популярність усиновлення родинного типу, коли брати і сестри живуть в одній сім’ї.

Володимир Жовтяк, глава координаційної ради Всеукраїнської мережі людей, що живуть з ВІЧ, відзначив, що, завдяки правильній інформаційній політиці тепер українці не бояться брати навіть дітей з позитивним статусом ВІЧ. У 2008 році 61 дитя з цим захворюванням знайшло сім’ю, тоді як іноземці не узяли собі жодної хворої української дитини.
Тетяна Кондратюк, замміністра у справах сім’ї, молоді і спорту, розповіла інтернет-газеті “ЗАРАЗ” про правила усиновлення в Україні.

- Тетяна Вікторівна, чи усиновляють іноземці наших дітей так часто, як раніше?

- В останні 2 роки українці усиновляють більше, ніж іноземці. Цього року іноземці усиновили на 500 дітей менше, ніж у минулому. І окрім ВІЧ-інфікованіх дітей, наші співгромадяни узяли в свої сім’ї 111 дітей-інвалідів. І можу сказати, що твердження, що іноземці хочуть наших хворих дітей, - це міф. Насправді зарубіжні соціальні служби пишуть в заявках “маленьке здорове дитя до 3-х років”.

- А що потрібно зробити іноземцям, щоб усиновити маленького українця-сироту?

- Коли дитя набуває статусу дитяти-сироти, він потрапляє в базу даних на національне усиновлення. І доки він не може бути усиновленим громадянами інших країн. За минулий рік сталася активізація національного усиновлення настільки, що практично всі діти від 0 до 3-х років вже знаходять сім’ї в Україні. Якщо за рік дитину не усиновили, він виходить на міжнародне усиновлення.  І, як правило, це діти, які дійсно важко хворіють. У 2008 році з України ні з чим виїхало 400 пар, які планували знайти тут дитину.

- Як Ви вважаєте, чому з’явилася тенденція усиновляти більш старших дітей? Адже раніше всі хотіли лише малят?
- Пропаганда усиновлення і соціальна реклама дуже допомагає. Люди бачать, що це - хороші діти, хай вони старші, але їм так само потрібне батьківське тепло і любов. І, коли люди приїжджають в дитячий будинок і бачать дітей, вони вже мало звертають увагу на їх вік.

- Як соціальні служби стежать за тим, щоб з дитиною в новій сім’ї було все добре?
- По-перше, ми ретельно перевіряємо сім’ю, дивимося, чи немає там проблем, наприклад, з алкогольною залежністю у батьків. По-друге, коли дитина вже усиновлена, наші служби мають право раз на рік приходити і дивитися, як вона себе відчуває в сім’ї. Якщо протягом трьох років видно, що дитині з батьками добре, то далі такі візити відбуваються раз в три роки. Але зараз ми відмінили систему заходу в сім’ю у випадку з дитячими будинками родинного типа. Ми розмовляємо з дільничною лікаркою, з вчителями, і дізнаємося у них про стан дитини. І якщо учитель скаже, що дитина пропускає багато уроків в школі, - це дуже тривожний сигнал, на який потрібно звернути увагу.

Світлана МИСЛЯКОВСЬКА

Джерело: газетa "СЕЙЧАС"
http://miloserdie.ru

Свої зауваження можете залиши тут.