Чому в Україні все так важко? Великобританія, Естонія, Франція, Польща, Ірландія, США давно використовують Дружні кімнати, завдяки яким кожного розбещувача і педофіла притягують до законного суду, не травмуючи дитини. Якби в нашій державі суб'єкти законодавчої ініціативи знайшли час прописати відповідні норми, напевно на Дружню кімнату відразу б виник величезний «попит».
У травні минулого року столичними ЗМІ прокотилася хвилююча новина: в нашій державі відкрито першу Дружню кімнату, призначену для опитування підлітків та дітей, котрі стали жертвами або свідками насильства.
Здавалося б, відтепер представники кримінальної міліції у справах дітей, слідчі, оперуповноважені, судді, психологи, спеціалісти служби у справах дітей, батьки потерпілих можуть зітхнути спокійно, адже аудіо- та відеозапис із показаннями дітей, яких згвалтували, побили або розбещували впродовж багатьох років, замість них самих можуть іти до судових палат.
Але з'ясувалося, що в чинному Кримінально-процесуальному кодексі України таке стандартне для будь-якої європейської країни надання в суді показань неповнолітніх досі не передбачене. Сексуальне насильство над дитиною в нашій державі в дев'ятьох із десяти випадків залишається безкарним лише тому, що батьки нескінченними допитами та судовими засіданнями не хочуть іще більше травмувати психіку своєї дитини.
Дружня кімната, яку психологи вже охрестили «задзеркаллям», — німецько-польсько-український проект, у якому з нашого боку брав участь фонд «Благополуччя дітей», із німецького — недержавна організація Bread for the world, із польського — фонд Nobody's children foundation.
Власне, Дружня кімната — це дві суміжні кімнати, розділені двобічним дзеркалом, по один бік якого розміщується апаратура і група допущених до спостереження за допитом фахівців, по інший — психолог і сама дитина.
Таке чітке розмежування диспозицій продиктоване не потребою якісно препарувати «об'єкт», а бажанням діяти в інтересах дитини. Кваліфікація психолога для такої праці має бути дуже високою. Провести опитування так, щоб виявити ознаки заподіяного щодо дитини сексуального або іншого насильства, — його головне завдання.
Чому ми говоримо «ознаки»? За словами психологів, підтвердити факт сексуального насильства щодо дитини там, де жодних свідків немає, а судово-медична експертиза зазнала невдачі, — неможливо. Розтління та розбещення дітей довести набагато складніше, ніж факт статевих зносин із дитиною.
«…не на часі»
У Дружній кімнаті психолог проводить опитування разом із залученими до справи фахівцями, серед яких можуть бути слідчий, дільничний, прокурор, суддя та інші особи. Кожен із них із допомогою мікрофона може просити психолога зупинятися на певних моментах, щось уточнювати.
Звісно, «задзеркалля» — не сторінка доброї казки, довірчі стосунки між дитиною і психологом не встановляться «зненацька». Блискуче проведеному опитуванню можуть передувати п'ять-шість зустрічей, на які дитина будь-якого віку повинна йти обдумано, усвідомлюючи, чому і для чого вона тут. Фактично, їй потрібно дати згоду на те, щоб відео- і аудіозаписи було передано на судові засідання. Просто і зрозуміло, правда?
Жаль, що з моменту відкриття наша Дружня кімната «мовчить». Перший по-справжньому ефективний і, головне, вже втілений у життя проект досі не діє у правовому полі. Аби пролити світло на ситуацію, що склалася, ми звернулися до директора Юридичного департаменту Міжнародної жіночої правозахисної організації «Ла Страда-Україна» Маріанни Євсюкової:
— У нашому Кримінально-процесуальному кодексі, ухваленому ще за радянських часів, про такі кімнати нічого не написано, а міліція, як ми знаємо, діє чітко за папірцем.
Держслужбовцю і службовій особі — на відміну від пересічного громадянина, якому дозволено все, що не заборонено, — можна робити лише те, що прописано в законі. Не хочу нікого критикувати, але сьогодні в депутатському корпусі практично немає правозахисників, які могли б компетентно займатися ювенальними питаннями.
Так, є юристи, котрі бачать норми міжнародних документів, знають правила написання закону, але вони ніколи не спілкувалися з такими дітьми й не розуміють, чому для дитини так важливо не ходити до залу судових засідань і не сидіти у слідчого на допиті.
Зараз ми проводимо дослідження щодо відповідності нашого законодавства нормам Факультативного протоколу проти торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії, у рамках якого, крім порівняльного аналізу законодавств, ще й спілкуємося з практиками. Отож, 90% працівників нашої міліції не знають, як розмовляти з дітьми — жертвами сексуального насильства. Їх ніхто не навчав проводити такі допити.
У Німеччині й Нідерландах поліцейський, який працює з такими дітьми, проходить спеціальний дев'ятимісячний курс навчання, і потім йому все одно допомагає психолог.
— Не знаєте, питання, пов'язані з дітьми — жертвами сексуального насильства, сьогодні хто-небудь лобіює у ВР?
— Доки народним депутатом була президент нашої організації Катерина Левченко, їх лобіювали ми. Однак наш законопроект, пов'язаний із внесенням змін до Кримінально-процесуального кодексу, тоді не дійшов до нового скликання.
Зокрема ми хотіли, щоб під час судового провадження замість прямих показань неповнолітніх свідків і потерпілих могли відтворюватися відео- та аудіозаписи.
На жаль, у теперішньому скликанні нашого суб'єкта законодавчої ініціативи немає, а депутати, з якими ми намагаємося працювати, відповідають нам: «Не на часі». Гадаю, після артеківських подій ця проблема стане більш актуальною.
— Останніми роками до опитування дитини, яка стала жертвою сексуального насильства, нарешті почали залучати психологів, — хіба це теж законодавчо не прописане сьогодні?
— Відповідно до статті 168 КПК, допит неповнолітнього свідка і потерпілого у віці до 14 або, на розсуд слідчого, до 16 років проводиться у присутності педагога, за необхідності — лікаря, батьків або інших законних представників дитини.
Можу сказати, що тільки «найпрогресивніші» правоохоронці слово «педагог» трактують як «психолог». 95% справді залучають педагога. Причому це випадкова вибірка: міліція набирає номер телефону школи або райвно і каже: «Нам потрібен педагог. Терміново!». Добре, якщо педагог орієнтується в цих питаннях, а якщо ні? Це може бути ще гірше для дитини».
Польща і критична маса
Коли в Києві обговорювалося питання, де і як відкривати Дружню кімнату, під чиє «крило» її потім передавати, особливо багато суперечностей виникло навколо пошуку придатної території. З огляду на рекомендації щодо створення таких кімнат у країнах Західної Європи та США, потрібен був спокійний, не надто багатолюдний район, приміщення з окремим входом тощо.
Ми спіткнулися на першому ж етапі, але, зрештою, зійшлися на приміщенні Міського центру дитини Служби у справах дітей на Троєщині. Всі роботи з облаштування Дружньої кімнати — першої ластівки в системі структурної профілактики насильства над дітьми — вклалися десь у 150 — 170 тисяч гривень.
Нині кімната перебуває на балансі Служби у справах дітей Київської міської держадміністрації. Там є все необхідне: апаратура, іграшки і навіть підготовлені польськими експертами психологи, кількість яких може варіюватися залежно від обсягів роботи.
До речі, ще три роки тому Польща ухвалила закон, відповідно до якого дітей—жертв насильства спеціалісти можуть опитувати лише один раз. Скільки разів це роблять у нас? Стільки, скільки потрібно… Якщо чесно, беручи до уваги таку кількість різних «але», навіть якось дивно, що Дружню кімнату в нас усе-таки відкрили.
За словами співробітника фонду «Благополуччя дітей» і керівника цього проекту Юлії Малієнко, в самій Варшаві сьогодні, наприклад, є дві такі кімнати. За десять років роботи вони зуміли довести свою ефективність і правоохоронним органам, і судам, хоча в перші роки психологи йшли до слідчого, судді й просили їх «скористатися нагодою».
Зате сьогодні, якщо котрийсь суддя і захоче зняти показання з потерпілої внаслідок сексуального насильства дитини в суді, це вже буде неможливо. Чому? У Польщі сталися зміни, завдяки яким і держслужбовці, і службові особи зуміли вдивитися в дитячі очі, «прочитати» дитячі обличчя.
«Якщо поцілувати ось так — тобі ж буде приємно?»
Чому ми говоримо саме про сексуальне насильство? Тому що, за винятком згвалтування, інші його форми довести дуже важко. Вітчим відчиняє двері і підглядає за дев'ятирічною пасербицею, поки та миється?
«Рота» любимого дядечка «обходить із флангів» взвод чотирирічного племінника і «бере його в полон», причому «полонених» спочатку ретельно обмацують на наявність боєприпасів, а потім і «роззброюють» догола? Все це — сексуальне насильство. І діти в ньому можуть грати як пасивну, так і активну роль.
Більше того, навіть переживати суперечливі почуття. «Парадокс сексуального насильства над дітьми в тому, — каже заступник начальника відділу опіки, піклування, усиновлення та інших форм виховання Служби у справах дітей Київської міської держадміністрації, кандидат психологічних наук Юлія Удовенко, — що коли насильник «підсолоджує» цей процес і старанно продумує алгоритм призвичаєння до себе дитини, та може навіть переживати приємні відчуття.
Якщо дитині бракує любові й турботи рідних або якщо на даному життєвому етапі гвалтівник є для неї найближчою людиною, дитина сама починає цього прагнути. В одному з останніх випадків вітчим вкладав дитину на канапу і, починаючи з погладжування ручок, поступово переходив до статевих органів, — усе це діти розповідають і показують нам на консультаціях.
Дуже часто насильники кажуть, що люди так люблять одне одного, уточнючи: «Якщо поцілувати ось так — тобі ж буде приємно?». Найчастіше в тих сім'ях, у яких це відбувається, одне з батьків або обоє дуже добре обгрунтовують те, що їхня дитина вигадала все це.
— І часто дорослі стверджують, що це дитячі фантазії?
— Так! Мами можуть навіть карати дітей за такі розповіді. Проте дитяча психіка не здатна вигадати про себе саме таке. А нормальним дорослим людям важко повірити в те, що в їхній сім'ї може коїтися щось подібне.
Одна мама казала мені: «Я довіряю своєму чоловікові! Свого часу він допоміг мені стати на ноги. Так, це другий чоловік, але хіба він може так знущатися з дитини?! Це її фантазії!». Ця жінка попросила нас попрацювати з її донькою, аби та перестала вигадувати «казки про чоловіка». Проте з'ясувалося, що це зовсім не казки…
— А як діти дошкільного або молодшого шкільного віку розповідають чи невербально «сигналізують» про те, що стосовно них було вчинено або досі вчиняється сексуальне насильство?
— Зовсім маленька дитина, котра переживає сексуалізовані доторки, або гірко плаче, або, навпаки, — апатична і мовчить. У дітей дошкільного віку це вимальовується чіткіше.
Наприклад, ти запитуєш у дитини щось про батьків і на слові «тато» вона починає істерично сміятися або каже: «Та в мене такий тато, такий тато!». Запитуєш: «А який же в тебе тато?». На що дитина може й не відповісти, але почне відвертатися, затуляти ручкою очі, тобто «виказувати себе» не зовсім адекватними проявами, пов'язаними із соромом.
У мене був випадок, коли шестирічна дівчинка не хотіла нічого розповідати про тата, казала, що їй соромно, але коли я запропонувала їй узяти аркуш паперу й написати — відразу погодилася. Якщо ж дитині сподобалося те, що з нею відбувалося, з'являється інша ознака — ідеалізація людини, котра її розбещувала: «У мене такий хороший тато, такий хороший!». Тут треба уточнювати: «Який?», «Чому він тобі подобається більше, ніж мама? Напевно, він більше грається з тобою?». Поступово дитина починає проговорювати, чому його або її тато такий хороший.
— А як діти про це розповідають — від третьої особи?
— Від третьої особи можуть розповідати лише діти середнього шкільного віку (11—13 років) і підлітки 14—18 років. Чому? Включаються моменти сорому, страху осуду з боку когось. А діти дошкільного (3—6 років) і молодшого шкільного віку (7—10 років), у яких ще прогресує конкретне мислення, просто показують і розповідають, що сталося.
— На кому показують — на вас?
— Ні-ні. Спеціаліст не може цього допустити. Діти показують або на собі, або на іграшках. Це допомагає винести проблему на зовнішньо нейтральний рівень.
— Юліє Миколаївно, коли ви працюєте з гвалтівниками/розбещувачами — не знаю, як їх правильно назвати, — що вони самі кажуть про свої вчинки?
— Гвалтівники, з якими вдавалося працювати — зазвичай вони ховаються і не йдуть на контакт, — це люди, травмовані в дитинстві. У своєму нинішньому житті вони займають або позицію агресора — «я паную, всі інші страждають», або позицію жертви — «я страждав, хай і інші страждають».
Буває, що в чоловіків не складаються стосунки з жінкою як сексуальним партнером, тому гіперкомпенсація цієї потреби в них може знайти вихід через дітей. Звісно, якщо чоловік у сім'ї вже виявляє такі особливості, гарантувати, що він не продовжуватиме цього, не зможе ніхто».
Дружня кімната і «зелені друзі»
Нещодавно при районних відділеннях міліції почали створювати «зелені кімнати» для проведення профілактичних і реабілітаційних заходів серед підлітків та дітей. Величезним плюсом стало те, що до роботи в них, крім працівників міліції, почали залучати психологів.
Сьогодні в Україні таких кімнат уже близько 360. Їх створено не лише як кімнати психологічного комфорту для опитування дітей-жертв або свідків злочинів, а й як місця для допиту неповнолітніх правопорушників, проведення серед них корекційної роботи.
Правда, відео- й аудіоапаратури там немає. Цікаво, що розпорядження стосовно фарбування їхніх стін у нас виконали буквально, хоча в усьому світі «зелена кімната» — це насамперед функціональні завдання, а не єдиний для всіх колір стелі, меблів та стін.
Кажуть, що із самого початку представники правоохоронних органів виявляли бажання мати Дружню кімнату під своїм крилом.
У Польщі спочатку теж пішли цим шляхом, але виявилося, що в каральній по суті установі неможливо створити психологічно безпечну атмосферу для травмованої дитини, котра переживає суперечливі почуття у ситуації з сексуальним насильством.
Тому польська міліція сама її «віддала», тим більше що вести допит дитини, котра стала свідком або жертвою злочину, може далеко не кожен співробітник МВС. Чому? «Щоб правильно провести опитування дитини, над якою було вчинено сексуальне насильство, — каже начальник кримінальної міліції у справах дітей ГУ МВС у Києві Лариса Зуб, — треба чітко знати дитячу психологію і мати великий досвід роботи з дітьми.
Скажу відверто — в нашій службі далеко не всі вміють це робити. Особливо важко документувати статті 156 і 153 КК — розбещення дітей і насильницьке задоволення статевої пристрасті у збочених формах. Чомусь у нашій країні тільки згвалтування дитини є залізним доказом, після якого починається порушення кримінальної справи.
— Як тоді доводиться розбещення?
— Оперативним шляхом. Користуємося послугами досвідчених психологів. У нас є свій список фахівців, які нам дуже допомагають. На жаль, педофілія нині чомусь процвітає. У всіх осіб, яких ми затримуємо, є серйозні психічні та сексуальні проблеми.
— Чи потрапляють під амністію особи, котрі відбувають покарання за сексуальне насильство над дітьми?
— Під амністію вони не потрапляють. Звісно, ми контролюємо вихід на волю кожного, хто був засуджений за сексуальні злочини. І якщо десь трапляється розбещення або згвалтування, відразу звертаємося до нашої бази даних.
— Якийсь контроль за працевлаштуванням гвалтівників ведеться? Якщо чоловік, котрий відсидів строк за розбещення дитини, був, скажімо, педіатром, — він може повернутися до своєї роботи?
— Звісно ж, ні. Якщо людина влаштовується в державний заклад, її повністю перевіряють, але в недержавних організаціях, пов'язаних із громадською роботою, таких перевірок немає. Тому ми звертаємо особливу увагу на благодійні фонди, які займаються безпритульними дітьми.
* * *
Чому в Україні все так важко? Великобританія, Естонія, Франція, Польща, Ірландія, США давно використовують Дружні кімнати, завдяки яким кожного розбещувача і педофіла притягують до законного суду, не травмуючи дитини. Якби в нашій державі суб'єкти законодавчої ініціативи знайшли час прописати відповідні норми, напевно на Дружню кімнату відразу б виник величезний «попит».
Вікторія СОРОКОПУД
http://www.hli.org.pl
Свої зауваження можете залиши тут.
.png "Menu")
