Важко спокійно говорити про аборт навіть батькові. Матері часом ставляться до цього більш холоднокровно; що ж, вважають вони, принаймні це частина мого організму, частина мене — як захочу, так і вчиню… Одна моя знайома сказала, що до аборту можна ставитися (і ставляться) діаметрально протилежним чином: хтось вбачає у цьому вбивство іншого — вбивство особистості, хтось — видалення кількох, причому моїх же клітин, на зразок видалення гематоми.
Величезна дуга дилеми перекинута між цим — «інший» і «моє». Тут криється вузол проблеми. А що коли справді немає виходу? Якщо кар'єра обіцяє вершини, якщо, навпаки, підпирає безгрошів'я? Що краще — відразу позбутися крихітної душі, котра оселилася в материнському тілі, чи, фактично відмовившись, приректи її на тривалі страждання й смерть у жорстокому світі? Воістину гамлетівське питання, на яке… на жаль, немає відповіді, що б там не казали церква й моральність. Кожен вирішує це питання сам і перед собою. Відтоді як родина перестала бути чимсь сакральним, втратив ореол священного і факт народження. Тепер, якщо не брати до уваги зрозумілу радість від дива (а диво нікуди не щезло!), для багатьох народження дитини, хоч як би цинічно це звучало, — тільки ще одна дірка в бюджеті, який потребує вливань і вливань: самі пологи, вигодовування, дитячий садок, школа, вступ у ВНЗ (а як же, тільки у ВНЗ!) і, нарешті, вінець усієї цієї піраміди — весілля. І скрізь, на всіх етапах, — гроші, гроші, гроші. Люди пасують перед такою перспективою. Менш егоїстичні, але й менш обізнані не бачать навіть перших етапів шляху. Обставини придушують таких щосили, і всю злість від нереалізованого життя вони зривають на дитині. «То, може, краще зразу…» — думають перші. «І навіщо я тебе народила?» — думають другі. Який варіант кращий? Обидва гірші!
Я не збираюся нікого повчати, вести душогубні репортажі з абортаріїв, де у відрах із льодом, у слизові, валяються крихітні ручки, ніжки, голівки — деталі чийогось життя, що не відбулося. Я просто хочу сказати, що пам'ятаю, як я народжувався. Пам'ятаю, як мене щось виштовхувало з лона, і я навіть боявся (боявся впасти?), пам'ятаю світло, чомусь гостре, як лезо, пам'ятаю прямокутник марлевої пов'язки на тлі цього сліпучого світла, пам'ятаю запах материнського молока… Тільки не пам'ятаю, як перерізали пуповину. А тепер уже мій десятирічний син каже мені, що пам'ятає не тільки свій перший «вихід у світ», а й себе ще «в животику», і як там було добре! Пам'ятає, як перевертався в плаценті (таких слів, звісно, він не називає), пам'ятає жовтогарячий ореол кровоносних судин, як ударяв ніжкою й поціляв у м'яке… Інакше кажучи, у дитини вже відтоді існує пам'ять, а отже — відчуття протяжності часу й себе в ньому. З моменту зачаття час стає для неї ланцюжком дискретних і фіксованих подій. Отже, якщо плід вискоблюють під час аборту, особливо на пізніх стадіях, — ця маленька людина має страждати!
Аборт — це вбивство життя. І це вбивство називається вбивчо лицемірно — штучне переривання вагітності. Причому в Україні його можна зробити навіть на 154-й день вагітності, коли плід — «пам'ятає». Загальновідомо, що за роки незалежності з 52 млн. українців залишилося лише 46, а якщо не враховувати тих, хто виїхав за кордон, насправді на території найбільшої в Європі країни проживає трохи більше 36 млн. чоловік, — і ніхто при цьому не лічив кількості зачатих, які так і не з'явилися на світ. Даних — у національному масштабі — про структуру застосовуваних методів контрацепції немає досі.
Нині медики свідчать про зростання кількості абортів в Україні, причому в прогресії.
Ось статистика: за останніх 18 років українки зробили 40 млн. абортів. Лише в Києві на одного народженого припадає два аборти: як тут не згадати про «крок уперед і два назад»? Для порівняння, у Польщі за ці ж самі роки зроблено 82 тисячі абортів, що в 365 разів (!) менше, ніж в Україні.
Втім, не показник і Європа, яка дикуном дивиться на Схід із його сутим і непорушним religio. Аборти в Європі роблять у середньому кожні 27 секунд (за даними Інституту сімейної політики Норвегії). Кожна п'ята вагітність у Європі закінчується абортом. Щоб зробити цю цифру більш наочною, наведемо таке порівняння: щорічно від абортів гине в півтора разу більше людей, ніж усе населення Кіпру. І Україна тут у перших шеренгах…
Поки що офіційних даних немає, але вже видно перших ластівок. Відповідно до статистики пошукової системи Yandex, з листопада минулого року кількість запитів на ключове слово «аборт» зросла вдесятеро, порівняно з будь-яким із попередніх місяців 2008 року: з 50 до 560 тисяч. І це просто: криза налякала людей настільки, що в багатьох питання дитини просто закрите, і вагань у прийнятті рішення про аборт практично не виникає. Медики прогнозують ще більше зростання кількості абортів найближчим часом. Уже тепер у районні й приватні поліклініки вишиковуються черги охочих перервати вагітність. Міські абортарії завантажені, як у 90-х роках, під час попередньої кризи, що, однак, мала інші масштаби, менш глобальні. На аборт наважуються навіть ті, хто планував дитину, — в одних іпотека, в інших — кредит, третіх скоротили… Навіть горезвісні дотації на немовля не вирішують проблему. Люди розуміють, що ці гроші зникнуть за місяць. А далі що? Кивають і на зовсім смішні аргументи: мовляв, майже вдвічі подорожчали презервативи.
За прогнозами експертів, уже нинішнього року в Україні народиться на 100—200 тисяч малюків менше, ніж торік. Це офіційна статистика. Що ж до моїх суб'єктивних відчуттів — навпаки, народжуваність має підвищуватися, принаймні якщо мати на увазі середній клас. Знайомий, котрий працює у великій міжнародній фірмі, каже, що в них кожних два-три тижні хтось іде в декрет. Соціальний щабель, як бачимо, тут ні при чому: на аборт ідуть як через брак коштів, так і боячись занедбати кар'єру, можливість добрих заробітків. Схоже, для останніх нині з'явився шанс. Адже зазвичай міркують так: коли жінка народжує, вона втрачає рік кар'єри, а криза знижує вартість втрачених можливостей. Вагітну не мають права звільнити, платити — зобов'язані. На підвищення й бонуси сподіватися нерозумно: хороший час, щоб народжувати або вчитися (до речі, зросла кількість охочих вступити на різні курси або в школи).
Тому жінки на Заході, в яких особливого соціального захисту немає (скажімо, оплачувана декретна відпустка в Англії — шість тижнів), і наші високооплачувані фахівці, які розраховують, швидше, на себе та власні заощадження, ніж на державу, саме тепер і народжують. Скоріше, відмовляються народжувати жінки, які звикли розраховувати на допомогу чоловіка, родичів, фірми, держави і все життя сподівалися прожити в кредит…
Мені завжди було цікаво, на що розраховувала менеджер із заробітком дві тисячі гривень на місяць, коли брала по два-три кредити? На чудесний кар'єрний стрибок? Вдале перезаміжжя? На те, що все в один момент стане добре, ціни впадуть, а зарплати злетять? Тоді, виходить, аборти зростають не так через кризу, як через неймовірно роздуту кредитну експансію!
Стверджують, що зменшити кількість абортів можна, лише пішовши всупереч демографічній політиці держави, пояснюючи людям, що не слід заводити дітей, доки немає впевненості у власному майбутньому. Але вона, ця впевненість, може ніколи й не настати: планка рівня споживання, запитів невпинно зростає! Очевидно, не в цьому річ, і проблема абортів на даному етапі нашої горе-державності, на жаль, практично розв'язку не має. Цікаво, як її вирішували колись?
Візьмемо дореволюційну Росію, до складу якої входила й частина нинішньої України. Штучний аборт (тоді він не був завуальований англіцизмом і називався дуже точно — «злочинний викидень») у Росії, як і в інших державах, був законодавчо заборонений, він вважався тяжким злочином. Про ставлення церкви до цього гріха нічого й казати!
З усіх різновидів контрацепції тільки гормональна вперше з'явилася в ХХ столітті, інші — раніше. Та це не означає, що їх застосовували, припустімо, в селах. Навпаки, є свідчення, що більша частина населення не знала про можливість штучно переривати вагітність і протизаплідні засоби приблизно до 1920 року. Природно, що в місті практика обмеження народжуваності була більш відома. Втім, достовірних даних про кількість абортів немає: їх старанно приховували.
До кінця XIX століття проблема «злочинних викиднів» набрала загрозливих форм, і нею зайнялися лікарі. Всі розуміли: треба терміново щось робити. При цьому зростання кількості абортів не було суто місцевим головним болем: країни Європи та Північної Америки зіштовхнулися з цим ще раніше. Як писали сучасники, рекламою послуг із проведення абортів «рясніли всі європейські газети» — і це попри законодавчу заборону!
Заклопотаність, тривога звучали у виступах на наукових конференціях і з'їздах у Петербурзі й Києві. Причому читати матеріали цих конференцій — кінця ХIХ століття! — цікаво й тепер. Складається враження, що йдеться про сьогодення. Ті ж самі слова про «виродження націй», падіння моралі тощо.
Уперше питання було порушене 1889 року на III з'їзді Товариства російських лікарів, де на секції акушерства і жіночих хвороб прозвучали виступи П.Зейдлера «До питання про показання до запобігання вагітності» і Н.Тальберг із довгою назвою «Про злочинний викидень із медичного й соціального погляду та про заходи боротьби проти прогресивного збільшення кількості випадків злочинного викидня».
Питання про штучний викидень було поставлене першим у програмі IV з'їзду Товариства російських акушерів і гінекологів, що відбувся у грудні 1911 року в Києві: «Як боротися зі злочинним викиднем?». Треба зазначити, що до революції застосування протизаплідних засобів засуджувалося. Держава була зацікавлена у прирості населення. Тому варто оцінити сміливість доповідачів, які ратували за протизаплідні засоби, виступали за їх наукову розробку й закликали провести чітку межу «між потягом до тілесного спілкування та прагненням до розмноження»; а наприкінці було наведено слова Вольтера: «Не надлишок у людях — головне наше завдання, а те, щоб тих, котрі вже є, ми постаралися зробити якомога менш нещасними».
Уже на XII Пироговському з'їзді лікарів (у травні-червні 1913 року) було відзначено, що, хоч як це парадоксально, шлагбаум перед «злочинними викиднями» відкриває прогрес медицини — аборт просто перестав бути небезпечним для життя жінки. Відповідно, пропонувалися загальні (а тепер ми б назвали їх популістськими) заходи: підвищення культурного рівня, «підняття розумового розвитку, релігійності й моральної дисципліни», зміна статусу позашлюбних дітей тощо.
Проте війна перервала суперечку про аборт.
У листопаді 1920 року Росія — першою у світі — ухвалила рішення про легалізацію штучного переривання вагітності. Робити аборт мав право тільки лікар і тільки в умовах лікарні; ескулапа, котрий зробив операцію з корисливою метою, притягали до суду. Велася агітація проти абортів, але контрацепції ж не було: в умовах тодішньої розрухи це був дефіцит, нарівні з хлібом! Так вироби номер один і номер два — обидва — опинилися в «чорних списках». Лише 1923 року було створено Центральну наукову комісію з вивчення протизаплідних засобів при відділі охорони материнства й дитинства Народного Комісаріату Охорони здоров'я.
Три роки по тому спеціальна постанова комісаріату роздала кожній свашці по ковбасці, визначивши, кому ж насамперед має надаватися право на безплатний аборт: це були безробітні-одиначки, одиначки-робітниці, які мають одну дитину, багатодітні, дружини робітників — і крапка. Інші зверталися або в приватні лікарні, або до тих, хто надавав нелегальні послуги. Згодом жінкам, яких постанова НК оминула, дали можливість робити аборт у державних лікарнях, але за гроші. Поступово було створено цілу «абортну індустрію». Офіційно чи підпільно аборти робилися і в сталінські роки, і пізніше, в часи менш суворі. Населення звикло вдаватися до аборту, адже це був найефективніший і найдоступніший метод контролю народжуваності. У такому вигляді аборт «дожив» до наших днів…
Під серцем у жінки — людина, якої ніколи не було і якої — такої — ніколи не буде. Стане її перший крик відповіддю на побачене світло чи на смертну пітьму, — вирішувати тому, хто одночасно вирішить, чи хоче він відчути радість і гордість від першого почутого слова «мама».
Владислав СІКАЛОВ
www.dt.ua
..
.png "Menu")
