Recents

Моя історія ницості

Закохавшись вдруге у житті й віддавшись людині цілком, у 16-річному віці я не думала про наслідки свого сексуального життя.
Ось ми з ним зустрічаємося вже рік, і тут затримка. У подруги роблю тест (руки тремтять), дві смужки… наступний, дві смужки… дзвоню тітці, крізь сльози й ридання кажу, що вагітна. Вона втішає, каже, щоб їхала додому й заспокоювалася… Дзвоню Антонові:
-    Привіт, любий… Я вагітна…

-    - Це точно?
-    Так!
-    У нас немає грошей на виховання цієї дитини. Ти ще не довчилася, а я… Ну, не час нам… Розумієш?
-    Розумію…
-    Я дам грошей на аборт, так що…
-    Гаразд, я все зрозуміла!

Того ж дня я повідомила маму, що чекаю дитину. Похитавши головою, вона відповідає мені похмурим тоном:
-    В неслушний момент ти залетіла – грошей немає й не буде у найближчий рік або й два.
-    Антон сказав, що дістане грошей на аборт.
-    Зрозуміло… Це добре, що він усвідомлює свою помилку… і добре, що ти в мене не дурна зовсім.

Вночі лежу в ліжку, кручуся, думаю: хто ця дитина – хлопчик чи дівчинка… Думаю, що дівчинка і назвала б я її Софією. Дуже гарне ім'я, але цей плід ніколи не перетвориться на немовлятко, і тому я намагаюся про це не думати…
За тиждень з'явилися гроші. Антон мені їх віддав. Він ще хотів зайнятися зі мною сексом, кажучи, що потім як мінімум тиждень ми не зможемо це робити, я віддалася… Спокійно, без емоцій, в душі порожнеча… Я пішла, попросивши мене не проводжати…
Сіла на лавочці та стала розмірковувати не серцем, а головою. Він рік тому приїхав з Єкатеринбурга. Не має своєї квартири, скоро не ладен буде й наймати, тому що його звільнили і він другий місяць не може знайти роботи за фахом (з доброю оплатою). Він такий потайливий, іноді любить покурити травку, нещодавно його друг натякав мені, що він не тільки травку курить.
Він мене не забере в Єкатеринбург, він може покинути мене одну з дитиною. Ніде не працює, грачує на машині, приносить копійки й постійно спить або десь пропадає.
Якщо я залишу цю дитину, то може приїхати його батько й відсудити в мене її (велика шишка). Або його не в міру набожна сестра поселить нас разом, навіть якщо ми будемо ненавидіти одне одного…
Я не хотіла заміж за цього чоловіка й навіть не думала про це. Тим більше, що наші стосунки котилися в прірву.
І я наважилася…

Того ж дня записалася на аборт у приватній клініці (строк уже підходив до 8 тижнів), а наступного дня мала прийти на «консультацію» до лікаря… Моя впевненість у правильності прийнятого рішення зміцнилася ще й тому, що мати дала мені якийсь коктейль із ліків для вигнання плода, але плід не вийшов.
Зі мною поїхала бабуся, щоб в разі чого була підтримка.
І ось я біля кабінету. Переді мною було ще 2 чи 3 жінки. І ось моя черга підійшла. Зробили УЗД, показали плід, строк 8 тижнів. Потім знову:
- Ти точно робитимеш аборт?
- Так, точно!
Чомусь ця калюжка на екрані мені тоді нічого не говорила: що це моя дитина, що вона у мені, що це вже життя! Мама мені сказала, що душа з'являється у зародку тільки на 5-тому місяці, так що нічого страшного зараз в аборті немає, що зі мною нічого не станеться, я навіть нічого не відчую… Я їй повірила… І тому думала так само, що він ще нічого не відчуває, що він амеба…
Так ось. Лікарка зітхнула, сказала, щоб я сходила до туалету й взула капці, потім мене провели в палату, де лежали ще 3 жінки. Ми не розмовляли. Одній із них подзвонив чоловік, вона казала, що все нормально і хай він її забере після операції, що вона через це сьогодні ще й запізниться на роботу, а, може, взагалі не піде… і знову тиша… Першу запросила медсестра. Через 20 хвилин її привезли на каталці  з льодом на животі, вона спала. Запросили другу… Теж хвилин через 20 привезли, вона стогнала й була дуже бліда. Мені ставало страшно. Перша жінка, щойно отямилася, подзвонила чоловікові й пішла геть. Тут запросили мене.
Сліпучо білий кабінет, чисте біле крісло, як у гінеколога, і скрізь світло… начебто нічого, що може викликати жах. Навіть інструментів не було. Я спокійно лягла в крісло. У вену штрикнули анестезію, все, що я пам'ятаю, - біла стеля й лікар:
- Матка зовсім маленька, дай інший інструмент, він в запасах лежить…
Темрява…

Просинаюся в тому ж таки білому кабінеті. Права рука вся сколота (3 чи 4 проколи), з лівої стирчить крапельниця. Страшенно холодно, аж ноги затерпли… Хвилин через 10 прийшла медсестра:
-    З тобою все гаразд?
-    Так… начебто так… Тільки мені холодно… А що це капає?
-    Це, щоб коли ти отямишся, не було боляче.
-    Зрозуміло, можна мені встати, бо холодно?
-    Звісно, давай я тобі допоможу.
Потім на живіт мені поклали лід, хоч мені і так було холодно. В палаті лежала ще та жінка. Мене хилило в сон. І вже в напівсні я чула розмову лікарів в коридорі:
-    На половині операції вона зігнула руку в лікті і стала кричати: «Не треба!». Довелося вкотити подвійну дозу, і те, бачиш, вона сама прийшла.
-    Та-ак, жахливо… Братимемо як за подвійну дозу?
-    Так…
І тиша…
Прокинулася я, коли вже нікого не залишилося в палаті, на вулиці було темно. Я одягнулася й вийшла у коридор. На лавці так само спокійно сиділа бабуся:
-    Все гаразд?
-    Так. А скільки часу минуло?
-    Близько трьох годин.
-    Ого! І це ти мене стільки чекала?
-    Так…
І ми побрели до метро, тому що я відмовилася їхати машиною.
У голові порожньо, всередині якось моторошно. Я йду й жартую, щоб хоч якось розрядити обстановку, щоб заспокоїтися. Бабуся провела мене до будинку. Я прийшла і без зайвих слів вклалася спати. Якісь жахливі картинки, жахлива музика… і так всю ніч…
Тільки наступного ранку я зрозуміла, що після цього я можу залишитися безплідною. Знову проплакавши кілька годин у подушку, я набрала номер подруги й запросила її посидіти попити пивка. Цього дня я напилася, щоб відволіктися. І це в мене вийшло. Кілька тижнів депресняку й відриву в тому ж дусі.
У Антона справи йшли дедалі гірше. Він став знімати кімнату в комунальній квартирі. В ній жив ще хлопець, хворий на тромбофлебіт.
Антон зачинявся з тим хлопцем на кухні, й вони там куховарили, причому дуже сильно тхнуло розчинником (тоді я не розуміла, що вони там робили). Антон став роздратований, злий, гроші взагалі перестав приносити, крав булки з крамниці, я дурна, гадала, що в нього депресія.
Через два місяці такого життя до нас стукає міліція. Хлопець у паніці, його друг теж, а Антон наважується на «подвиг» - стрибає з 4-го поверху і зі  стогоном і криками кудись відповзає.
Я стала допитуватися, що тут робила міліція і чому всі так злякалися. І тут з'ясовується, що  вони нарики. Наступного дня я зібрала речі й поїхала. Антон опинився у лікарні з переломом хребта (ходив, слава Богу). Він мені так і не признався, що він вживає, відмовлявся, та ще й з такою істерикою, мовляв: «Та як ти взагалі могла подумати?». Потім уже почалися плями крові на одягу, й тут мої очі розплющилися. Я хотіла йому допомогти, але він казав, що йому не потрібна ні допомога, ні я.
І я вирішила від нього піти.
Перевірилася на СНІД, гепатит – нічого не виявили…

Наступний мій чоловік був Віталік, мені вже виповнилося 18. Він був уважний й турботливий. Я боялася вдруге залетіти, тому вживала контрацептиви. Минуло півроку, як ми з ним зустрічалися, і тут знову затримка… Малеееесенька, два дні (таке і раніше траплялося, але чомусь я на те не зважала, а тут…). Пішли, купили тест… Позитивний… «Боже! Ні! Я не піду більше на аборт!!! Моя совість не витримає!!! Хоч би він сприйняв новину… а якщо ні? Ну і фіг тоді з ним!!!»
Зі сльозами на очах я влітаю на сходи і падаю навколішки, простягаючи йому тест з двома смужками. Він мовчить 10 секунд, і тут я бачу, як з його ока котиться сльоза:
- Дурненька, ти чому плачеш, у нас дитина буде!!! Маленький згорток щастя!!!
Тут вийшла мама на сходи:
-    Ну що, позитивний?
-    Так.
І тут вона мені й Віталіку стала розповідати, як виганяти плід. А він викотив свої вічно примружені очі на неї так, що аж ледве вони з орбіт не повискакували:
- Взагалі-то, я сина хочу.
Ми пішли до нього додому. Розповіли його мамі, а вона теж стала давати нам народні поради. На це Віт відреагував так:
-    Ти що, дурна?! Я що, теж невдалий аборт?!!!
-    Ні, ми тебе хотіли.
-    Ми теж хочемо цю дитину і крапка.
-    Гаразд, тільки батькові поки що не кажіть. Він розгнівається.

Через 2 тижні дізнався і його батько. Він зрадів, всупереч очікуванням матері. Витяг пляшку й сказав, що треба відсвяткувати цю подію.
Через 2 місяці ми одружилися…
Перший раз я ходила на УЗД в ту саму клініку, де робила аборт. Мені показали клубочок 8 тижнів. Вдруге я потягла чоловіка на строку 19 тижнів, він дивився заворожено на згорточок, який стрибав і перевертався у мене в животі, і тут йому об'явили й показали, що буде ХЛОПЧИК!!! Чоловік був безмірно радий, і знову я побачила на його обличчі сяючу усмішку й сльозу на лівому оці…
Зараз моєму животику вже 7 місяців, я з ним розмовляю, співаю йому пісень, ми гуляємо у лісі. Чоловік безкінечно любить мене, а маленький штовхає мене зсередини ніжками.
Я себе часто осуджувала за ненароджену дитину й зараз продовжую докоряти. Та все ж таки мені здається, що я тій дитині не змогла б дати все те, що можу зараз дати цій. Антон мене б забив або жила б я одна, без нього. Наскільки я знаю, він помер від передозу чи ще від чогось, але факт, що він мертвий. Його сестра мені дзвонила й звинувачувала, що це я його підсадила, але ж я боюся наркотиків і усілякого такого.
Не знаю: чи ненавидіти себе, бичувати до кінця днів. Просто не знаю… А ви що на це скажете? Чи мала я право на потенційне щастя чи ні?

http://www.liveinternet.ru

Свої зауваження можете залиши тут.

Моя історія ницості Моя історія ницості Reviewed by fryevhen on 7:20 AM Rating: 5

No comments:

Facebook

Powered by Blogger.