Прости мені, Господи

    Багато з наших співвітчизників сьогодні з болем помічають, що  в Росії відбувається щось трагічне. Єдина колись країна розпадається на розрізнені і, що найстрашніше, по-ворожому налаштовані один проти одного  частини. Вдивляючись в причини цього усвідомлюєш: втрачена віра, втрачена культура, втрачена економічна єдність. А мені недавно спало на думку, що все, що відбувається з нами тепер – це праведна відплата Божа.

Близько століття тому назад Федір Михайлович Достоєвський писав про сльозинку невинного немовляти, через яку він і його герой готові були відмовитись від світової гармонії. Якщо вдуматись, то стає очевидним: те, що зараз на нашій землі здійснюється щодня кілька тисяч вбивств ненароджених дітей і розчленовується під ножами вбивць тільце немовляти, яке ще не встигло з'явитися на світ Божий, вбивається душа немовляти саме це  і є головною причиною всіх зовнішніх розпадів, трагедій і того смутного часу, який ми переживаємо. Безмовний крик кожного такого немовлятка сягає небес і кричить про помсту за злочин. Воістину, тільки вирвавшись на світ Божий, засвоївши розумом і серцем істини віри і християнської моралі, ми зможемо побачити ту страшну, непроникну темряву гріха, якою зараз окутана вся Земля і наша Батьківщина зокрема. І ми можемо жахнутися тій мірі безмежного злочинства, яке відбувається сьогодні і не викликає ні в кого ні почуття огиди, ні каяття.
Коли зачинається тілесний склад майбутньої людини, Господь незбагненно  творить з небуття в буття безсмертну, на образ і подобу Божу створену людську душу. Тому зачаття – це справжнє таїнство. І Церква особливими святами відзначає зачаття Іоана Предтечі, Пресвятої Богородиці. В Біблії знаходимо такі слова: „Ти, Господи, оберігаєш немовлят". Господь не тільки створює душу й тіло, але й мудро вирощує плід у лоні матері, готовить його до появи на світ Божий. В саму сутність людську, в душу і серце матері закладений інстинкт, підсвідоме прагнення робити все, що тільки сприяє збереженню, розвитку дитини. І слідуючи цьому інстинкту, вона наближається до розкриття своїх сил в служінні материнства.  
Але сучасна людина спотворила замисел Божий щодо себе. Навіть в світі тварин, в світі безмовних і нерозумних істот ми не зустрінемо нічого подібного до того, що сьогодні відбувається в нашому грішному світі, в наших грішних і зіпсованих серцях. Відійшовши від Бога, відчужившись від світла віри, надії і любові, люди втратили розум, підпавши під владу демонічної гордині, егоїзму, самолюбства, перетворили засноване Богом подружжя, яке дароване нам для продовження людського роду, в лобне місце, в криваву бійню. І найстрашніше, що бажаючи насолоджуватись щастям, радіти повноті життя, ми, нереалізовані батьки і матері, зговорились і повстали, всю свою вбивчу злобу звернули на власну кровиночку, на дарованих нам Богом дітей. В самого Цицерона не вистачило би духу, дивлячись на нас, промовити свій відомий вислів: “O tempora, o mores” – „О часи, о звичаї!", тому що таких страшних часів не було навіть в найтемніші і найжорстокіші язичницькі епохи.
І це затемнення відбувається насамперед тому, що ми забули про слова, що вийшли з вуст Господа й були звернені до Адама й Єви, - про слова, покладені в основу кожного людського подружнього союзу: „Будьте плідні й множтеся, наповнюйте собою землю й володійте нею". Подружжя з точки зору розумної людини не задоволення, не розпуста, воно не задовольняє нашу плоть. Подружжя – це істинне служіння, до якого Сам Господь закликає нареченого й наречену. Подружня любов не існує сама по собі, вона немислима для християнина без духовної й душевної єдності чоловіка й жінки. Тілесна любов освячена світлом вірності Богу, Котрий сказав: „Жінка спасається в подружжі народженням дітей, якщо перебуває в вірі Богу, в вірності чоловікові й буде виховувати дітей згідно заповідей Божих. Тілесна любов виконує в подружжі завдання творення. Вона дана не сама по собі, а в ім'я чогось, в ім'я когось – в ім'я дітей,  які є чудом Божественної премудрості і благословенням Божим. Якби сучасні подружжя розуміли, що коли вони з'єднуються в любові, то з'єднуються заради виконання волі Божої; якби вони відчували себе знаряддям і інструментами в руках Божого задуму, який дивним чином примножує наш рід; якби чоловік і дружина розуміли, що вони належать не самим собі і своїм задоволенням, але Богу, Який через них створює особистість на Його образ і подобу, словом, якби подружжя було заквашено духом жертовної любові, а не холодної хтивості і егоїстичного розрахунку, то ніколи й нікому не спало б на думку створювати собі перешкоди в тій справі, на яку поставив нас Господь.
Свята мати-Церква в таїнстві вінчання освячуючи служіння подружжя, молиться про дарування нам благословенного потомства. І як страшно буває священикам, коли на сповідь приходить жінка і розкриває цю страшну, криваву язву, яка ніколи не зможе загоїтися, – сповідається у вбивстві не чужої, а власної, Богом даної  їй дитини. Руки і серце такої жінко залиті кров'ю, котра волає до неба, так само як і кров Авеля, вбитого його рідним братом.
Древні церковні правила відлучали від храму, від святого причастя християнку, яка вчинила дітовбивство. Все життя вона повинна була стояти в притворі, не сміючи ввійти до святилища, до храму Божого, покірно плакала і просила тих, що входять поклопотати перед Господом і Божою Матір'ю про відпущення її гріха. Тільки перебуваючи на смертному одрі, ця грішниця, що каялась, могла приступити до святих Христових Тайн в надії на безмежне Боже милосердя. Століття чи кілька потому, коли ревність в служінні Богу стала згасати в людях, а слабкості людські зростали, святі отці накладали на матір-вбивцю відлучення від церкви на п'ятнадцять років. Вони каялись за найсуворішими канонами, усвідомлюючи себе протягом більше ніж десятиліття недостойними приступити до чаші - джерела вічного життя.
Більшість з тих, хто приходить сьогодні на сповідь, ще задовго до зустрічі зі священиком в душі розуміють весь жах скоєного. Бо і саме життя; і підірване тілесне здоров'я; і різноманітні жіночі хвороби – правдива помста за гріх дітовбивства; часто неможливість вже більше народжувати здорових дітей; біди, що трапляються з тими дітьми, які народились після аборту – все це набатним дзвоном б'є в сумлінні  матері, спонукаючи її якомога швидше відкрити виразку  дітовбивства на сповіді. Тільки в рідких випадках, запитуючи жінку про аборти, священик чує таку відповідь: „Хто ж його знає, скільки їх було. Як у всіх – штук вісім – дванадцять". Це смерть душі, коли власних дітей, з якими мати-вбивця зустрінеться біля престолу Господнього і котрі будуть свідчити проти неї перед Господом, - смерть душі заставляє називати дітей штуками. З жахом можемо сказати, що іноді жінки, які прийшли на сповідь по непорозумінню, вступають в дискусію зі священиком: „А що, злидні плодити, ти що?"… Якщо дружина не бажає бути матір'ю, чи чоловік, називаючи її своєю дружиною, не хоче мати від неї дітей, то совість владно забороняє навіть приступати до подружнього ложа. Будь-який компроміс, який ми будемо заключати зі своїм сумлінням, боляче відкликнеться в душі, і жінка, яка знає тайну подружжя, але не знає її плодів, завжди буде відчувати розбитість в своєму серці, почуватися недостойною споглядати світлий лик Творця. Але священику дані бувають слова, а серце матері не кам'яне, щоб відрікшись від цього засліплення і озлоблення, вона змогла побачити  в світлі Божественної правди всю глибину і розміри скоєного беззаконня.
Втім,  не будемо звинувачувати тільки дружин. В гріху аборту в такій же мірі винні й чоловіки, від яких були зачаті ненароджені діти. Тому кожен християнин, чия дружина чи, так би мовити, знайома четвертували власну дитину, повинен вважати себе причетним до цього гріха, якщо тільки він не прикладав всіх можливих зусиль словом і ділом, щоб запобігти непоправному.
По-людськи кажучи, цей гріх простити неможливо. І тільки Господь, Котрого ми прибили до хреста нашими гріхами, численними і жахливими, Тільки Єдиний Господь, Який є не тільки людиною, але й Всемогутнім Богом, має силу і владу Своєю животворною кров'ю змити цей страшний – мабуть, найстрашніший, - людський гріх. Кожна жінка, яка почала каятись в тому, що здійснила через молодість, через свою слабкість, через незнання, через тиск рідних, через затемнення душі, повинна знати, як саме їй каятись в цьому гріху, щоб Бог простив його, щоб затягнулася страшна рвана рана в душі, щоб виблагана була нами милість і для вбитих нами дітей.
Насамперед відчувши всю дикість і безбожність скоєного, потрібно в думках відмовиться від здійснення подібного гріха в майбутньому, від можливості його здійснення. При цьому потрібно засудити саме себе, а не обставини, не вирок  лікарів, не об'єднані зусилля рідних, що спонукали нас на вбивство нашої дитини. По-друге, потрібно повністю, з глибокою скрухою посповідатись у скоєному гріху, назвавши священику скільки ненароджених дітей в нас на рахунку, і каятись навіть у викиднях – цих нещастях подружнього життя, котрі часто бувають зумовлені або попередніми абортами, або небажанням зберігати дитину в лоні. Бо навіть єдиний душевний імпульс може призвести до вигнання дитини з лона матері. Покаявшись в цьому гріху біля хреста і Євангелія в православному храмі, ми повинні отримати у священика покуту, яку необхідно виконати всю і ретельно, щоб душа, зранена беззаконнями, отримала можливу цільність і чистоту.
Загально про це правило можна сказати наступне: за кількістю скоєних абортів християнка повинна класти вранці і ввечері протягом сорока днів земні поклони, осіняючи себе хрестом, опускаючись на коліна і схиляючись чолом додолу. З кожним земним поклоном добре поєднувати покаянну молитву. Молитва може бути такою: „Прости мене, Господи, дітей моїх вбившу в лоні. Нехай буде з ними милість Твоя". Або: „Прости мене, Господи, за скоєні утробні вбивства. Нехай буде з дітьми моїми свята воля Твоя". В покаянному пориві мати може молитися й так: „Прости мене, Господи, за дітей моїх ненароджених і мною вбитих. Хрести їх в морі щедрот Твоїх". Цими словами ми ввіряємо Богу немовлят, твердо віруючи, що якщо Він, Всепрощаючий, знаходить милість для дітовбивці, то не обмине своєю милістю і Світлом Своїм тих, які були вбиті, не отримавши Святого Хрещення. До цього потрібно додати дотримання посту в середу й п'ятницю: як заповідає нам Церква, утримуватись від споживання м'ясної й молочної їжі.
Добре виділити понеділок, середу й п'ятницю для читання особливих молитов. Скажімо, в понеділок читати канон ангелу-охоронцю; в середу читати канон молитовний Богородиці, а в п'ятницю покаяний канон Господу нашому Ісусу Христу. Особливо я рекомендував би молитву Ісусову: „Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну". Її потрібно читати повільно, з увагою, відчуваючи себе перед живим Богом, погляд Якого проникає в наші сердечні глибини. З огляду на достатність часу, таку молитву потрібно читати сорок, п'ятдесят, сто разів на день, але неодмінно з каяттям і усвідомленням того, Хто слухає нас і Хто молиться Пресвятому Богу. Молитву цю по необхідності можна читати і поза домом, так як в багатьох християнок життя зараз обтяжене великою кількістю справ і обов'язків. І звичайно ж, каючись в цих смертних гріхах, ми не повинні допускати туги й відчаю в наше серце, тому що вірний Господь, обіцяв простити кожну людину, що щиро кається перед Ним. Нам залишена надія, що воскреслий з мертвих Господь, Який  переміг диявола і знищив смерть, має силу помилувати душу, яка засуджує себе тут і ввести її у вічне життя. Сильний Він не позбавити Свої милості й тих, за кого ми молимось, чиє життя не вберегли через жорстокість наших сердець і затемнення душі.

Священик Артемій Владіміров
http://orthomed.ru/

Свої зауваження можете залиши тут.