Не знаю

Не знаю, наскільки може допомогти мій досвід і мій біль, але попри те, що досі відчуваю біль, хочу все таки поділитися тим, що відчувала і думала сама.

Мій викидень стався на третьому тижні. Начебто дуже коротко і це не порівняється з наприклад 6 місяцями, та насправді не має значення на якому тижні чи місяці це стається і не має значення наскільки свідомою чи несвідомою свого материнства я була.

Я здогадувалася, що вагітна. Але я, схоже, ніколи не зрозумію мову свого тіла, коли вагітна. Я і першого разу не розуміла, а так лиш, здогадувалася. Цього разу було те саме. І раптом я почала відчувати якийсь дивний різкий біль. У лікарні мене оглянули, повідомили, що я вагітна, але не повідомили причину болю. Сказали прийти завтра. Важко передати із яким відчуттям я повернулася додому. Я була щаслива і водночас я боялася такою бути, бо ж біль свідчив про те, що щось негаразд. І тоді я зрозуміла, чому мені здавалося, що я вагітна. Мені не здавалося, я справді мала в собі те крихітне життя, яке пориває до дивних почуттів, до бажання міняти щось у домі, у собі…

Наступного дня мене залишили в лікарні. І ніхто не міг чітко пояснити, чому саме і що зі мною. Неможливо навіть описати ту силу і те безсилля, що зринають десь глибоко в душі. І я тоді почала розмовляти з тим дитям, говорила, що все буде добре, переконувала в тому і себе також, хоча надії, мабуть, не було. І хоч яке воно там крихітне не було, я не могла не шанувати його, адже воно було, воно жило і, мабуть, боролося за своє життя до останнього.

Увечері, рівно добу після того, як я довідалася, що вагітна, у мене стався викидень. Я це відчула, я знала, що це сталося, але я не хотіла в це вірити. Я не хотіла втрачати те дитятко, яке тільки-но з'явилося в моєму житті. Я чекала на кожні наступні результати аналізу крові, як невідомо на яку благодать і до останнього сподівалася, що я ще вагітна, що я його не втратила, що я не пуста. Проте пустка поволі заполонювала мене зі середини і я нічого не могла змінити, бо кожен аналіз і кожен лікар казав мені «ні».

Дивовижно, що розпач і відчай мене не з'їли. З одного боку, мене вдома чекав мій синочок, що було розрадою. Дехто казав мені, що це мені допоможе швидше забути, що це інакше, ніж якби то була перша дитина. Але то все неправда, пом'якшуючих обставин у цьому просто не існує. Насправді немає більшого розрадника, ніж Бог. Хай для когось це зазвучить пафосно, але для мене це було настільки ж реальним, як підтримка мого коханого чоловіка. Господь був зі мною у кожній хвилині і підтримував мене. Завдяки цьому я не збожеволіла. І завдяки цьому я знаходила відповіді на ті питання, які мене мучили. Найгірше мене мучило, що я не зможу це дитя поховати, що я через те, що не хотіла вірити, що в мене стався викидень, спустила свою дитину в каналізацію. Господи, як я через цю думку натерпілася!

А далі до мене поступово почав повертатися світлий розум. Емоції трохи втихомирилися, відійшли, і я змогла подивитися на усе зі сторони, наскільки це було можливо.

Спершу я почала себе переконувати, що то не була ще особа, що на третьому тижні ще навіть серце не б'ється, але то завдавало мені ще більше болю і тоді я дозволила собі подивитися на це інакше. Це була особа, я ніколи не знатиму якої статі було це дитя, ніколи не знатиму, чи то був хлопчик, чи дівчинка, але можливо саме тому маленьких янголяток малюють такими дітками, що можна сказати, що то і хлопчик, і дівчинка. Отаким янголятком для мене те моє дитятко і є. Один священик сказав мені, що тепер я маю ще одного заступника в небі. І я знаю, що цей мій заступник, хоч і малесенький, який дуже мене любить і сумує, що ми втратили одне одного. Як і я сумую…
Я досі втрату не пережила. І кожного 9 лютого мені тепер страшенно сумно. Мені радили дати моїй дитинці ім”я, але мені й так важко, ще як назву, то взагалі…

Я усвідомила ще й іншу дуже важливу річ. Зазвичай жінка сприймає те, що вона може народжувати дітей, як даність, а часом навіть як певну кару, від якої треба запобігатися. Саме тому людство й вигадує щораз нові і нові засоби контрацепції. Насправді ж це є дар, великий дар, який починаєш шанувати і усвідомлювати, на жаль, саме тоді, коли втрачаєш дитя, яке вже, здавалося, тобі належить. Не належить. Воно Боже, і треба його шанувати. Можна від нього втікати, запобігатися, вважати якимось покаранням, але тоді не треба нарікати, коли одного дня прийде усвідомлення, що насправді не так легко його отримати. Проте невимовно легко любити, незалежно від того, чи воно народиться, чи ні… Любити своїх дітей будеш однаково: і тих, котрих народила, і тих, котрих втратила. І це цілком логічно, бо більшої різниці між ними нема.

Найважливіше, що треба пам'ятати тоді, коли втрачаєш дитину, що твоя вина, може, в тому і є, але вона не була вирішальна. І ще пам'ятати, що любов, яку ми відчуваємо до втраченого дитятка, є не меншою, аніж Божа любов до нього. Тому не треба за нього боятися, ця крихітка зараз спокійно спочиває у Божих обіймах.
Лілія Рицар

Свої зауваження можете залиши тут.