Чи зможеш ти пробачити?

Вчилася в медінституті. Ембріони - діточки, що майже сформувалися, - в скляних банках, у формаліні. Видовище звичне - учбовий матеріал. Аборт вважався найбанальнішою справою. У студентській поліклініці гінеколог, встановивши вагітність, насамперед мовчки виписував напрям - а дівчині вже вирішувати, що з ним робити.

Народила сина, вийшла заміж і виїхала із родиною чоловіка до Німеччини. Обставини відразу склалися жахливі. Чоловік  пішов вчитися - інакше ні про яку роботу мови не буде. Мене на роботу не брали із-за повного незнання мови, навіть підлоги мити не брали. Синові вісім місяців, у нього астма і нейродерміт. Теоретично ми знали, що має бути  соціальна та дитяча допомога, але все це затримувалося… Так само, як чоловікові два роки не виплачували допомоги з безробіття. Грошей не було зовсім. Ми жили за рахунок  свекрухи. Ставлення таке: дзвонить подруга свекрухи моєї матері і вимовляє їй що “окрім здоровила-сина, свекруха має ще утримувати твою дочку з лялею”. Свекруха каже  онукові (моєму синові, у моїй присутності): “Ось коли твій папа піде працювати і приноситиме додому гроші, тоді у тебе будуть іграшки. А доти твій батько  сам в матері тягає”.
Завагітніла знову. Майже нічого не відомо - чи почнуть нам хоч що-небудь платити, хоч би дитячу допомогу (жити на нього навіть в Германії неможливо, але це хоч щось), коли кому-небудь  з нас вийде знайти роботу. Виходить - садовити ще і друге дитя на шию свекрухи. Принаймні, є такий ризик. Як прийти і сказати їй про це? Можливо, навіть вона нічого не скаже, принаймні, в перший момент, але - ЯК?
Чоловік: “У тебе була спіраль, після цього нормальне дитя не народиться” - “Але лікарка вийняла спіраль, і сказав, що все буде в порядку”, - “А я чув, що не буває нормальних дітей, якщо завагітніла із спіраллю”.
Свекруха (бадьоро): “Ну і що, я два аборти робила, і все нормально. Ось і Л. (чоловіка) народжувати не хотіла, ледве батько умовив. І взагалі, жінка в житті все повинна випробувати - і пологи, і аборт”.
Мама: “Ти не закінчила освіту, тобі потрібно вивчати мову, влаштовуватися в житті, а потім вже думати про наступних дітей. Досить того, що першого завели невідомо як”.   Я: ані найменшої думки про те, що аборт - це погано. Звичайно, жорстоко, недобре… але в житті часто доводиться робити жорстокі речі.
І сором, страхітливий сором, - сиджу на чужій шиї, безпорадна, з хворим дитям, без мови, в чужій країні. Друге дитя мені, в принципі, потрібне, взагалі, дитя - це щастя, але зараз я не можу собі це щастя дозволити. Я залишила в Росії улюблений собаку, хай у хороших людей, але все одно - відчуття, що я зрадила її. Ну а це - що? Плід. Ніколи в житті, ні від кого я не чула, що аборт - це погано. Хіба що смутне внутрішнє відчуття підказує, що це все-таки якось…
Це не людина. Не дитя. Ось дитя - живий, справжній. А то - заготівка. Не жаліємо ж ми сперматозоїдів… У Бога тоді не вірила
Мені було СОРОМНО НЕ ЗРОБИТИ аборт. Страхітливо соромно. “Ти нікчемність!” - кричала мені мати, коли я декілька місяців вимушена була жити у неї з першим дитям, - “Ти нічому не навчилася в житті, у тебе немає освіти, ти ніхто! А народжувати кожна сука уміє!” Невже я… така розумна, інтелектуальна, подаюча надії… я виявилася ні на що не здатною, навіть заробити собі на життя (у Росії хоч з цим у мене не було проблем), і лише можу, як самка, народжувати потомство і вішати його на шию родичам. Або соціальному забезпеченню - навіть якщо нам, припустимо, виплатять допомогу коли-небудь.
Більш всього соромно перед свекрухою. Вона - літня жінка - вимушена тримати двох здорових молодих людей, які байдикують, не заробляють гроші, повісили їй на шию дитя, і замість того, щоб докласти всіх сил до пошуку засобів існування, збираються народжувати другого. Їй-то за що, дійсно, ці проблеми?
… У Германії аборт просто так не роблять. Поїхали в католицьку консультацію - отримати довідку. Мила, хороша жінка. Я її розуміла з п’ятого на десяте, чоловік перекладав. “О так, звичайно, я вас розумію… так, у вас дійсно дуже важка ситуація… так, ви маєте рацію”. Ні слова про те, що йдеться про життя і смерть людини. Допомогла - написала лист до установи, де видають дитячу допомогу, поквапила. Без щонайменшого заперечення дала довідку на аборт.
З цієї миті - відчуття близької смерті, що все посилюється. Раціонально не з’ясовне. Я медик, і прекрасно знаю, які можуть бути ускладнення при так званому “мікроаборті” (назва, покликана приховати суть того, що відбувається… це як би не вбивство, а трохи вбивство, міні-вбивство). Без наркозу, біль незначний. Ну, звичайно, щось може залишитися, але - смерть?
Теоретично можна померти і порізавши собі палець. На практиці ж це трапляється украй рідко, і ніхто, порізавши собі палець, не стогне з жаху. А це - майже те ж саме. Можна і при видаленні  зуба померти - скажімо, якщо згортання крові знижене. Але я здорова. Розумом я знаю, що цього статися не може. Я не помру. Я житиму далі.
Та все ж - дивна, незрозуміло переконаність, що звідки взялася, що я вмираю. Не дитя - я не думала про нього, як про дитя, це заготівка, плід. Я вмираю. Це сонячний холодний ранок - останній ранок мого життя. Поки чоловік віз мене на маминій машині в інше місто - я мовчала, не зронивши ні слова. Страх смерті був не таким вже сильним. Не страх - холодна, спокійна упевненість, що мені належить померти. Я змирилася з цим. Страх виник в оглядовому кабінеті, потім, коли я лежачи на кріслі, чекала лікарку, він став майже нестерпним. Я знала, що піти не можна, неможливо, що смерть неминуча… Розум майже відмовив.
Потім - вакуумне відсмоктування, короткий біль, все кінчилося. Я із здивуванням виявила, що живу. Нічого не сталося. І тоді вперше виникла думка, що мені передався жах дитяти
Він боявся смерті! Він був живим!   Назад ми їхали мовчки, відчуваючи, що нас об’єднав загальний злочин. Я обійняла чоловіка і зрозуміла - щось обірвалося… ми стали ще ближчими, але ця близькість схожа на товариство злочинців, що спільно зробили вбивство.
Через місяць нам виплатили всю допомогу, ми стали жити на свої гроші. Через деякий час у чоловіка з’явилася робота. Купили автівку. Не пройшло і напівроку - ми свідомо стали заводити другу дитину. Мені вже було плювати на освіту, на облаштованність - страшно хотілося знову маленького. Пройшло досить багато часу, поки я завагітніла. Викидень. Ще декілька місяців спроб. Знову вагітність, і знову викидень
Син сильно хворів, так хворів, що ні про яку мою роботу мови не йшло. У рік по декілька разів лежали з ним в лікарні. Лікарі відзначили затримку розвитку - а я-то з ним так займалася, здавалося б.
Вбите дитя стало снитися ночами. Завжди снилася дівчинка. Неначе я тримаю її на одній руці, сина на іншій, дівчинка посміхається. Можливо, вона мені пробачила?
Я почала вірити в Бога.   Синові були три роки, ми познайомилися з іншою молодою парою. У них була півторарічна донька, Оля. Я потримала товстенького білоголового карапуза на руках, відчуваючи невимовне тепло, і раптом подумала - це могла б бути моя дочка. Їй було б зараз півтора. “Давай заведемо таку солодку дівчинку”, - сказала чоловікові напівжартівливо.
У мене виникла якась хвороблива прихильність до Олі. Я часто гуляла з нею і з моїм сином, і здавалося - це моя дочка… інколи я починала в це майже вірити
Коли синові були чотири роки, нарешті Бог послав мені другу дитинку. Дівчинку. Вона виявилася здоровою, красивою, розумною - Боже благословіння і радість. Ми всі разом хрестилися в церкві - я і мої діти.
Я сповідала гріх аборту, отримала відпущення. Але, хоча я вірю у відпущення гріхів, і в інших випадках на душі ставало легше, тут справжнього полегшення не сталося.
З часом, наполегливо працюючи, ми змогли здолати хвороби і зупинку в розвитку сина. Тепер йому вісім, дочці – чотири.
Я дивлюся на них, милуюся, мені хочеться плакати від щастя при думці, які у мене чудові діти. Але кожного разу я немов бачу між ними третього - йому (або їй) було б зараз п’ять… шість… сім. Саме його - хоча були ще два викидні. Але ті були нежиттєздатні, вони померли - то воля Божа. А він швидше за все був здоровий і хотів народитися. Я із заздрістю дивлюся на матерів, які йдуть з трьома дітьми. Як було б добре - вісім років, шість з половиною і чотири. Ми хочемо третю дитинку, можливо, і четвертого. Проте більше мені завагітніти не вдається.
Але я знаю точно - навіть якщо у мене буде четверо дітей, я завжди бачитиму серед них п’ятого. І думати - зараз йому було б 12… 13… зараз він закінчив би гімназію… пішов би в армію - якщо хлопчик.
Я дійсно не можу забути про це. Це викликано не якоюсь пропагандою - совість прокинулася в мені задовго до того, як я повірила, що плід - жива душа. Совість вища за розум. Я могла виправдовувати себе як завгодно, але совість не давала мені спати.
Так, це було. Я плакала ночами. Говорила чоловікові - він дивувався. Але я теж винен, говорив він. Так, але менше, ніж я - адже ти не відчував страху смерті, ти не відчував, що він живий. А це він говорив зі мною, просив не вбивати - а я до нього не прислухалася.
Я живу. Буває, добре, буває, погано. Матеріально ми забезпечені. Духовно… по-різному буває - адже щастя не в матеріальному лежить. Але інколи як кольне в серці - “А зараз йому було б шість… він пішов би в школу”. Абсолютно  несподівано. Пригадаєш - і сльози підступають. Напевно, це хвороба якась. Я з нею справляюся - але мені навіть  за це соромно, те, що я все-таки справляюся і живу далі.
Шукати втіхи у священика? Але мені соромно шукати втіхи - її бути не може. Я заспокоюся, а дитя вбите. Йому вже нічим не допоможеш. І неможливо про це забути. Не можна забувати. Не можна втихомирюватися.
Якась хвороблива пристрасть - вишукувати в інтернеті, в літературі протиабортну пропаганду, читати несамовиті описи, визнання, заклики. Плакати. Ні, я не біжу від докорів - навпаки, я шукаю їх з маніакальною пристрастю.
Якби за це садили у в’язницю, я сама відправилася б в поліцію. Комплекс Раскольнікова.   Гріх мені відпущений. Належить вірити, що я пробачена, сподіватися на милість Божу. Але мене не хвилює зараз, пробачена  я чи ні. Ну, припустимо, Христос пробачить мене, адже Він - єдиний, хто може це зробити. І в Царстві Небесному я зустріну свою дитинку - знівечене крихітне тільце. І що він скаже мені тоді? І головне - що я зможу йому сказати? Чи зможу я хоч би вибачитися перед ним?
Іван Карамазов був недалекоглядний. “Мати  не сміє пробачати  мучителеві свого дитяти, хоч би і саме дитя пробачило”. Але якщо мати і мучитель - в одній особі? Якщо я не смію пробачити собі?
Я засуджую себе на пекло. Господи, я не зможу бути поряд з Тобою, в Твоєму царстві… Я знаю, що Ти милостивий до грішників, тим більше - до грішників, що каються. Я каюся. Але я навіть і милість прийняти не можу - що я скажу, коли на ваги переді мною покладуть скривавлені шматки тіла моєї дитини? Що може переважити це?
О моє дитятко, якби я знову могла бути з тобою! Я не спускала б тебе з рук, я цілувала б тебе весь день, я оточила б тебе такою турботою, такою любов’ю… ти зміг би забути біль і жах. Ти не боявся б моїх рук - рук вбивці.
Але тебе немає. Якби я народила тебе і віддала на виховання - я могла б ще хоч коли-небудь знайти тебе, що-небудь, хай невідомо, для тебе зробити. Так, тоді мене називали б безсердечною і жорстокою, але наскільки мені було б легко! Але ж ти навіть не народився…
Розкольніков відправився на каторгу. Але що могло б викупити мій злочин? Лише смерть. Але навіть і в смерті немає спокою - адже і ти помер, і ТАМ я зустріну тебе, але - що я тобі скажу? Що ти скажеш мені? Пробач мене, малюк…
Я стала щодня молитися не лише за своїх живих дітей, але і за три померлих, особливо - за убитого мною. Я не знаю, де він тепер, можливо, Господь зробив його ангелом. Але на всяк випадок я прошу Господа прийняти моє дитя і не залишити його своєю милістю. Мені легшає ледве, немов я хоч щось можу зробити для мого дитяти.
Не побажаю такої дороги навіть злому ворогові. Дівчата! Подумайте про це. І я була такою ж - раціоналістом, матеріалістом, абсолютно упевненим в своїй правоті. І я була в жахливій ситуації - Німеччина лише на погляд здалека здається райською країною - для новоприбулого емігранта вона обертається часто по-іншому. І мені тоді здавалося, я приречена на убогість, і навіть не на убогість (що це таке, мені відомо - так ми жили останній рік в Росії), а на гірше для мене - вічну принизливу залежність від родичів. І я думала: ну що ж, жорстоко, але необхідно… І на мене тиснули родичі, і жодна людина не зробила навіть слабкої спроби мене відрадити.
Все це виправданням не є. Для совісті - ні. Зараз ваш дух, можливо, і спить. Але якщо він пізніше прокинеться - ви взнаєте, що таке пекло за життя. Ви зрозумієте, що означає - безвихідь.
Я не прошу ні втіхи, ні поблажливості. Я не потребую нічиєї допомоги. Цей лист може бути прийняте за спробу отакого грішного самолюбованія (стали ж у нас модними несамовиті твори про блудниць… ). Це не так.
Це ще одна спроба - покарати себе

Свої зауваження можете залиши тут.