Світ сутінків: погляд на аборти відкритими очима

Ви коли-небудь були на страті , тільки не страшенного злочинця, маніяка й убивці, а на страті маленького, ні в чому не винного дитинчати , з пухкими ручками й щічками, і з пухнастим волоссячком на голівці ? На страті дитинчати, яке любить свою маму й довірливо притискається до неї, а мама сама приносить його на страту, тому що їй так зручно. Повірте, якщо ви на ній побуваєте – це буде найстрашнішим спогадом вашого життя.

Уявіть собі, що ви їдете на машині в інше місто, як раптом по дорозі потрапляєте в просторову діру, але ви ще не знаєте, що ви туди потрапили.

Ніколи не знаєш, чим може закінчитися навіть найпрекрасніший день. Свіжий і радісний літній ранок, такий, який сам по собі вже піднімає настрій. Сяюче сонце, блакитний купол неба, спів птахів, легкий вітерець, наповнений пахощами квітучого різнотрав’я. Машина легко несеться в невідому далечінь, і сіра стрічка шосе стрімко тікає під капот. Ви включаєте музику й починаєте насолоджуватися рухом і улюбленими ритмами. Але раптом небо темніє, немов хтось невидимий відключає світло, і починається буря. Потоки зливи й пориви шквального вітру лавиною обрушуються на автомобіль, готові змити його з дороги, як дрібну тріску. Простір немов звивається в один виючий ревучий вихор, і ви вже не розумієте, де небо, а де земля й чи стоїте ви ще на дорозі або вас уже змило в канаву. Усе закінчується в одну мить так само раптово, як і почалося. Ви виявляєте, що стоїте на тому ж місці, де й зупинилися, а погода така ж, як і була, навіть асфальт сухий. Але що це було? Фантастика. Переводите подих і починаєте рухатися, спочатку обережно, усе ще боячись повторення дивної бурі, а потім, переконавшись, що нічого страшного більше не відбувається, набираєте швидкість і мчите вперед, намагаючись не думати про те, що сталося.

Нарешті, ви в’їжджаєте в місто - мету подорожі. Неприємний інцидент із бурею вже майже забутий. Звичайне місто, яких у нашій країні тисячі. Вивіски, магазини, будинки, світлофори, люди на автобусних зупинках, діти йдуть зі школи, матусі з колясками, бабусі з авоськами. Раптом головна дорога, по якій ви їхали, впирається в зовсім незнайому площу. Дивно, її раніше тут не було, думаєте ви. Довелося зупинитися й вийти, щоб запитати дорогу. У центрі цієї площі перебуває щось схоже на літній танцмайданчик, які часто будували в провінційних містечках радянського часу. Навколо майданчика багатолюдно, до майданчика йдуть люди, — в основному жінки, які несуть на руках або ведуть маленьких дітей. Напевно, до них приїхали артисти, і буде вистава, подумалося вам, дивлячись на людей з дітьми. Повз вас проходить жінка середніх років з відсутнім виразом обличчя, за руку вона веде маля, яке тільки що навчилося ходити. Маля ще дуже непевно переставляє ніжки, і жінка щораз підтягує його за ручку, щоб той не впав.

— Скажіть, як проїхати на таку-то вулицю, — запитуєте ви в цієї жінки. Але жінка вас не бачить і не чує, продовжуючи рух убік танцмайданчика. Слідом за нею крокує інша, зовсім молода, на руках у неї сидить дівчинка. Ви й цій жінці задаєте те ж питання, але реакція аналогічна. Вас не чують і не бачать? Ні, це просто крайня невихованість і хамство місцевих жителів, ви починаєте внутрішньо обурюватися, запитуєте ще в однієї, але відповіді так і немає. Так непомітно ви опиняєтеся в самій гущавині юрби. Юрба злегка гуде, вас штовхають і не помічають.

Ви прагнете ще раз обуритися й щось запитати, як раптом те що відбувається на сцені в одну мить паралізує вас, як паралізує нічний кошмар, що раптово напав. Такий кошмар, від якого ви намагаєтеся бігти, але ноги немов налилися свинцем і їх неможливо відірвати від землі. Ви намагаєтеся закричати, але найгучніший лемент, що виривається з ваших грудей, перетворюється в беззвучне сипіння, ви намагаєтеся прокинутися, але не можете цього зробити. Ви стоїте, не в змозі відірвати погляд від того, що відбувається на сцені. Сцена вся суцільно залита кров’ю, для її стоку проведений спеціальний жолоб, куди вона збирається в ємності, що спеціально підставляються, які відправляються для подальшої переробки. На сцені стоїть жінка в білому халаті, рясно заляпаному кров’ю, у руці в неї гострий нікельований інструмент, схожий на сокиру.

— Наступний, - таким же нікельованим голосом вимовляє катівниця.

На сцену піднімається та сама жінка з відсутнім виразом обличчя, тягнучи за руку маля, що впирається і вже відчуває щось недобре.

— У мене вже двоє спиногризів у будинку, куди мені третього, убогість плодити. Я на роботі з ранку до ночі, цих би прокормити, одягти, взути. Чоловік один хрін заробляє, ну й куди мені ще один рот.

— Зрозуміло, роздягайтеся, — вимовляє катівниця. Із плачучого маляти здирають одяг, маля намагається вивернутися, тягне до матері ручки й заходиться в лементі , але мати на це не реагує, на її обличчі не здригнувся жоден м'яз. Вона простягає своєю дитину катівниці.

— Ти бач, відчуває, що його вбивати будуть, — сміється катівниця. Кидає дитину на плаху й відтинає гострим ножем спочатку ніжки, потім ручки, а потім і голову. Кісточки тріскотять, дитина затихає. Пухленькі ручки й ніжки, усе в ще дитячих перетяжках, кидають у спеціальне цебро, – усе піде на переробку. Із сировини зроблять креми що омолоджують й ліки, буде користь людям.

— Наступний, — знову звучить металевий голос. На сцену піднімається вже бачена вами молода мати з дівчинкою.

— Я студентка й незаміжня , ну куди мені дитина. Мені вчитися треба, заміж вийти, а потім і дітей ростити, а зараз ще рано. Та й залетіла я сп’яну, на вечірці в друзів, і за таточка її заміж не збираюся.

Дівчинка намагається вчепитися рученятами в матір, з жаху здригаючись усім своїм маленьким тільцем. Її відривають і проробляють усе те ж саме, що й з попередньою дитиною. У цей час мати дістає косметичку й починає поправляти макіяж, у неї сьогодні романтичне побачення, треба бути до нього готовою.

— Не забудь ось це, — кричить вслід їй катівниця й кидає упаковку таблеток, — а то через рік знову сюди припрешся.

— Наступний. На сцену піднімаються молодята із грудним дитинчам.

— Ми недавно одружилися, для себе ще пожити треба. Квартири своєї немає, грошей треба заробити, на курорти поїздити хочеться, а отут цей пищить ночами, ну навіщо нам зараз уся ця морока. Так хочеться для себе пожити. Ми молоді, встигнемо ще дітьми обзавестися.

Їхня дитина, хоч і малий, але теж намагається пручатися, кричить, дриґає ручками й ніжками, але в руках досвідченої катівниці швидко затихає.

— Наступний. На сцену піднімається ще одна дівиця й тягне за руку велику, майже вже трирічну дитину. Дитина кричить, благає пощадити, сльози ллються з розчервонілих оченят, але мати на неї не реагує.

— Строк дуже великий , - вимовляє катівниця, — про що раніше думала, не могла вчасно прийти?

— Спочатку хотіла залишити, а потім передумала, у мене обставини змінилися, чоловіка з іншою застукала. Ну й навіщо мені тепер дитина, якщо однаково розлучатися? Хто мене з нею заміж візьме, а я ще молода й прагну своє життя нормально влаштувати.

— Тепер доведеться застосовувати інший метод, —говорить катівниця, — спочатку доведеться його занурити в розчин концентрованої солі, тому що кістки на такому строці вже дуже тверді й звичайним ножем їх не візьмеш.

— Я згодна, - вимовляє мати.

Дитину запихають у ванну з розчином. Сіль починає роз'їдати їй очі , шкіра з тільця злазить жмутами, але вона усе ще жива і довго б’ється в передсмертних конвульсіях.

— Ну коли вже закінчиться? – обурюється нетерпляча мати.

— Терпи, — відповідає катівниця. — Сама строк пропустила, прийшла б вчасно…

Нарешті дитина затихає, його поїдене сіллю тільце витягають, загортають у клейонку й кладуть у холодильник — усе піде на переробку, на благо людства.

— Наступний, - кричить катівниця.

Стійте! Припиніть! Намагаєтеся ви кричати, але вас не чують, як не чують кажана, що кричить.

Досить! Неймовірним зусиллям волі ви відриваєте важкі ноги від землі й біжите до машини. Скоріше, подалі звідси, із цього пекельного місця, із цього проклятого міста. Скоріше! Руками, що трясуться, ви намагаєтеся завести машину, відразу не виходить, робите останнє зусилля над собою, і нарешті їдете. Скоріше, на шосе, на трасу, тільки б трапилася буря. Буря, яка поверне вас назад, у наш світ.

Але стоп, у нас роблять те ж саме, у нас говорять ті ж самі слова. Різниця тільки в тому, що наші діти ще не народжені, але вони такі ж, як і ті — народжені. У нас це називається таким простим словом – аборт. Те, що відбувалося на сцені, усього лише називається аборт, так просто. Їх так само страчують, і вони відчувають той же біль, тільки лементи їх не чути. Але яка різниця, чути лементи або не чути? Яка різниця?! Результат той самий.

Ви знову потрапляєте в бурю й повертаєтеся у свій світ, у свій вимір.

Треба сказати людям, щоб не робили того, що ви бачили там. Але чи почують люди ваш писк, схожий на голос летючої миші?

Юлія Сисоєва

www.noabort.net

..