Досвід усиновлення: перші кроки

Є люди, від спілкування з якими виникає бажання самому стати кращим. Йдеться не про тих, хто дивиться на нас з екранів і глянцевих обкладинок. Герой нашої сьогоднішньої розмови -«хлопець із квартири навпроти», друг нашої редакції Дмитро Ніколаєв. Він рідко заходить у гості. Раніше весь його вільний час витрачався на поїздки по дитячих будинках Києва й області, а тепер цей час присвячений двом чудовим малюкам - братику і сестричці, яких Дмитро і його дружина Наталя взяли з дитячого будинку. Наш гість погодився поділитися з читачами «Отрока» історією своєї родини, розповісти про перші кроки батьківства і пролити світло на непростий процес усиновлення.

- Дмитре, як звати твоїх дітей? Як ви познайомилися з ними?
Синові Андрію вже майже вісім. Після першого класу сільської школи він не вмів ні читати, ні рахувати. Але він здібний, і вже за кілька тижнів після того, як ми забрали його додому, потрохи став складати цифри і читати по складах.
Юлі три з половиною. Вона говорить, але поки не вимовляє багато звуків, хоча ми її вже добре розуміємо. Вона досить самостійна і тямуща, як на свій вік.
Ми дуже швидко звикли один до одного. Напевно, вже давно були готові до цього. Коли зібрали всі документи і стали на облік у службі зі справ дітей, перед нами постало складне запитання: яку дитинку брати в родину і де її знайти? Спочатку ми вирішили шукати дівчинку віком до двох років. Але що робити, якщо раптом буде дівчинка трьох років? Чи чотирьох… або хлопчик… або…
Ми з Наталею давно хотіли дітей, але їх усе не було і не було. Ми зібрали документи настільки швидко і легко, що це було навіть підозріло. Після місяця затишшя почали дзвонити, шукати, зустрічатися. На щастя, були деякі знайомства, оскільки я раніше часто відвідував дитячі будинки як волонтер. Час ішов. Через страх прийняти в чомусь малому чи в чомусь великому неправильне рішення хотілося звести участь своєї волі до мінімуму. А з іншого боку, треба ж було щось робити, і ми робили. Але відбувалася низка якихось загадкових непорозумінь, і в результаті ми не просунулися ні на крок. В голові було тільки одне - «Господи, Ти один знаєш, що нам треба і що нам по силах. Навчи нас чинити по волі Твоїй».
Несподівано в інтернеті ми знайшли повідомлення від когось із волонтерів, що за сто кілометрів від Києва є дівчинка Юля з братиком Андрієм і що в них практично статус сиріт. Ми попросили надіслати фотографії, хоча зовсім не планували усиновлення двох дітей такого віку. Далі все так закрутилося, що отямилися ми лише за місяць удома з двома дітьми - такими рідними, що іноді навіть не зрозуміло, як ми досі один без одного жили.
- Що змусило тебе вилізти з теплого крісла і весь вільний час витрачати на поїздки по дитячих будинках?
Бажання робити щось реально корисне і не «показове». А сталося все досить випадково. В мене помер друг. Людина складної, незвичайної і поламаної долі. Йому було 68 років. Він сам був із дитячого будинку, його батьки загинули на війні. Я хотів пожертвувати щось за упокій його душі. Але хотілося зробити все це не формально, і тому довелося трохи заглибитися. А потім захопився…
- Чого більше було в цьому: складнощів і почуття обов’язку - чи радості? Адже спілкуватися доводилося не лише з дітками, але і з вихователями, директорами…
Досить тривалий час я спілкувався саме з директорами або вихователями. І тільки потім уже почав більше уваги приділяти дітям.
Радощі допомагають долати труднощі та укріплюють почуття обов’язку. Головне - боротись із зарозумілістю, інакше - біда.
- Які вони, ці дітки? Що вони цінують, чого хочуть?
Вони всі різні, як і ми. Об’єднує їх те, що вони нікому тут не потрібні по-справжньому, тобто так, як ми потрібні своїм батькам. Хоча, слава Богу, ще залишилися вихователі з великої літери. На таких людях багато тримається, і плоди їхньої праці помітні і вражають…
А дітки - всі вони схожі, як мені здається, своєю невлаштованістю і відсутністю сімейного начала. Багато, звісно, залежить від віку. Я кілька разів спостерігав, наприклад, за поведінкою хлопців-підлітків з інтернату в театрі. Вони не скуті, але й не розв’язні, ввічливі. В той час як за поведінку звичайних дітей - їхніх однолітків - було соромно…
- Як говорити зі старшими сиротами, з тими, кому скоро доведеться вступити в самостійне життя? Що може бути втіхою на роздоріжжі?
Покинутій сироті зв’язок із предками здається обірваним, наче її зрадили, кинули… Розмовляючи з тими, в кого попереду життя, повне невідомого, можна навести приклад сиріт, які, виховавши своїх дітей, вже давно померли і яких сьогодні згадують правнуки. Адже якщо прослідкувати весь ланцюжок народжень і смертей в одному лише роду, можна знайти таких сиріт, які, отямившись і створивши свою родину, відновили рід, підправили, як могли, помилки пращурів. Кажучи образно, підняли знамено, що впало.
У кожного, звісно, по-своєму, але все-таки, думаю, що сироті, покинутій через падіння її батьків, створити свою родину буде набагато складніше, ніж людині, у якої за спиною батьки, дідусі з бабусями і нормальні стосунки. Успіх у житті такої людини - хай то хороша родина, поставлені на ноги діти, добросовісна праця або життя на благо близьких - має ціну подвигу. Бо практика свідчить, що не кожен може пережити таке.
- Такі приклади були в твоїй родині?
Як виявилося, були. Моя прабабуся народилася близько 1870 року. Вона була сиротою - вихованкою Московського виховного будинку. Прадідусь взяв її за дружину просто звідти. В таких випадках навіть належало якесь придане від держави… Це вдалося зібрати по крихтах протягом кількох років, коли я захоплювався історією, краєзнавством і генеалогією. Тоді я знайшов своїх предків аж до 1300 року. Затерті штрихи доль, здогади, версії, переплетіння, більше ніж тисяча імен. Дати народження, хрещення, смерті і шлюбу. Склад родини, господарство, хвороби. Сухі факти несподівано перетворюються на свого роду машину часу, коли ти раптом безпосередньо переносишся в іншу епоху. Це знає кожен, хто займався генеалогією.
Парадокс: спостерігаючи корені, що йдуть у таку глибину, розуміти, що гілочок у них, напевно, вже не буде… Це все важко вкладалося в голові. Але пройшов час, і Господь управив. Ми знайшли дві обірвані гілочки… Адже духовна спорідненість вища за звичайний зв’язок по крові. Хоча і важча.
- Розкажи, будь ласка, про процедуру всиновлення.
Спочатку необхідно зібрати документи для отримання статусу усиновителів. Це довідки від психіатра і нарколога; довідка про здачу аналізу крові на ВІЛ і на реакцію Вассермана; довідка про відсутність судимості; довідка з туб- і вендиспансеру; акт обстеження здоров’я з підписами лікарів і печаткою поліклініки; довідка з ЖЕКа; акт обстеження житлових умов; довідка з місця роботи про зарплату. Потім треба пройти дві співбесіди з психологом і взяти у нього довідку. Далі потенційних батьків ставлять на облік і повідомляють про появу в районі за місцем проживання покинутої дитини, яка відповідає критеріям, зазначеним вами в анкеті (вік, стать). І тут починається найскладніше. Всі хочуть, як правило, дуже маленьких діток, в основному дівчаток, і зрозуміло, що всі хочуть здорових. Тому чекати, доки вам подзвонять, можна дуже довго. Можна взяти направлення в той чи інший дитячий будинок, попередньо подзвонивши туди. Як нам розповідали, знайти малюка в дитячому будинку не так легко. Наша країна планує вступати в Євросоюз, і наявність дитячих будинків не вписується в цей процес. Статистика кількості дітей в дитячих будинках неухильно зменшується, але лише через те, що багато покинутих грудних діток зараз подовгу перебувають у родильних будинках чи лікарнях. Але взяти під опіку, а тим більше всиновити таку дитину дуже непросто. Інтернет повний сумних історій про те, як майбутні батьки борються з бюрократією та іншими підводними каменями в процесі пошуку своїх діток. І найскладніше тут те, що всиновити можна лише дитину, яка має статус сироти. А цей статус треба ще присвоїти, довівши, що від дитини справді всі відмовилися - це свого роду розслідування, збирання довідок та інше. Тривати такий процес може дуже довго, а дитинка буде весь цей час перебувати в лікарні, і нові тато з мамою зможуть до неї лише навідуватися.
- Запитання неприємне, але важливе. Чи не лякає батьків, які всиновлюють сироту, така річ, як генетика?
- Звісно, лякає. Генетика - це те, що ми називаємо родовим гріхом. Тобто це вся сукупність поганих рис, властивих певному роду. Це схильності, які передаються спадковим шляхом. До того ж не лише негативні, а й позитивні… І такі схильності існують у будь-якій родині. Щоб не боятися, батькам треба знати про них, виявляти в своїх дітях і з часом виліковувати. Треба вчитися читати душевні хвороби своєї дитини так само, як лікар вивчає тілесні!
Тут уже все залежить від батьків, від їх готовності до постійної праці. Господь все дає нам за нашими силами. Але от біда - ми не завжди готові приймати. Як навчитися читати душу своєї дитини, якщо й у своїй душі не дуже хочеться копатися?
Величезна кількість прикладів із життя показує, що головне - не генетика, а праця і терпіння. Недаремно пращури наші казали: терпінням і працею всього добудеш. Величезної кількості проблем можна було б уникнути, якби в батьків було більше терпіння. А до терпіння треба ще додати багато любові.

Бесіду вела Катерина ТКАЧОВА

Джерело: Православний журнал для молоді «Отрок. ua»

Свої зауваження можете залиши тут.