Казка з щасливим кінцем

   Я дуже прошу адміністрацію, аби мою історію було опубліковано на сайті. Комусь вона  може здатися казкою з щасливим кінцем, але все це трапилося зі мною насправді. Можливо, когось це втримає від необміркованого, непробачного кроку…
Мені було майже двадцять років, я вчилася на третьому курсі технічного вузу. Жила з мамою, крутилися на її досить скромну зарплату і мою стипендію  – батьки розлучилися, коли мені було сім, отець допомагав чим міг – йому вже було майже шістдесят. Інших родичів, за винятком старенької бабусі, не було, жити доводилося більш ніж скромно. Батьки сподівалися, що я закінчу інститут, пристойно зароблятиму, вийду заміж за хорошого хлопця, народжу їм онука або онучку. Доля розпорядилася трохи інакше.

   Складно передати двома словами історію, що тривала п’ять років. Мені було п’ятнадцять, йому – удвічі більше. Він – творча, незвичайна людина. Я – без пам’яті закохане в нього дівча. Банально. Він розумів і співчував, продовжуючи жити своїм життям. Проходили тижні, місяці, рік і ще один. Я ні на що не сподівалася. Я просто жила, дихала цією людиною, буквально впиваючись своєю любов’ю до нього, жила рідкісними офіційними зустрічами. Він виїхав до іншого міста – я навчилася жити від дзвінка до дзвінка, жила коротенькими смс-ками. І ще рік, і ще. Після двох років розлуки ми зустрілися. Ми не були друзями – тому що я любила. Не були коханцями – він був чесний зі мною. Але і просто знайомими нас не можна було назвати. Час, кілометри і те, що я відчувала до нього, зробило нас рідними людьми. Ось тоді я і вирішила, що чекатиму. Ще через рік зимовим ранком ми прокинулися в одному ліжку. Він знову виїхав, а я два місяці не могла оговтатися. Не покидало відчуття якогось дитячого, невимовного щастя. Хай ми не можемо бути разом, хай у нас немає спільного майбутнього – я відірвала у долі цю ніч. Знати б мені тоді, ЧИМ це обернеться надалі…
До суворої реальності повернутися все-таки довелося. Щось не те почало відбуватися зі здоров’ям. Але слово «вагітність» ані на мить не з'являлося в думках. Двомісячна затримка списувалася на стрес (таке не раз бувало), запаморочення вранці – на хронічне недосипання, а перепади настрою – на мерзенний характер.
Одного разу наснилося вночі. Щось неявне, розпливчасте. Теплий, живий комочок на руках. Потім промальовувалося пухке личко дитини. Здається, я стояла біля ліжка і підкидала її, ловлячи у самого покривала, чулося задоволене агукання. Я прокинулася. Тільки тоді подумалося – «раптом?.. »  Та ні, такого не може бути. Не про мене це. Проте, плюнувши на пари в інституті і прагнучи ні про що не думати, пішла до жіночої консультації.
Вже в коридорі відчула себе недобре. Останні роки три інтуїція загострилася до звіриної. Захотілося піти, але, думаючи головою, досиділа чергу до кінця. Увійшла перелякано до кабінету (все-таки, третій раз у гінеколога). Лікар середніх років на автоматі поставила декілька питань, оглянула і почала щось зосереджено писати в картці.
- Дев’ять-десять тижнів, - вона докірливо подивилася на мене і щось ще сказала. Але я її вже не чула. По свідомості різануло – ЙОГО дитина. Частинка Його – людини, якій я безоплатно присвятила своє життя. Чорно-білими кадрами полетіли перед очима п’ять років цього життя. Так, я часто мріяла, але навіть в мріях не дозволяла собі уявити таке – я чекаю від нього дитину. Потім – пронизливо-сумне, реалістичне. Він завжди був чесний зі мною і ніколи нічого не обіцяв. Це я живу ним, а він вільний, як вітер. Між нами все простіше від простого. Він не використав мене – я сама цього хотіла, і на мені тепер повністю лежить відповідальність за НАШУ з ним дитину…
А потім просто накрило хвилею. Чекати дитину від улюбленого чоловіка – про що ще можна мріяти в цьому житті?! «Цікаво, хлопчик буде чи дівчинка? Краще, звичайно, син, щоб як дві краплі був схожий на нього. Такий же сіроокий, темненький. А якщо дівчинка? Дівчинка – адже це теж чудово!» - проступили незв’язні думки. Пам’ятаю – фізично не вистачало повітря, і все ще не вірилося, здавалося – ось зараз прокинуся. Голос лікаря вирвав в реальність: - Дівчино! Я Вас третій раз питаю – аборт у нас робити будете або Вам до міської скерування виписати? Відчуття щастя, що п’янить, такого маревного, злетіло ураз. Я подивилася здивованим, переляканим поглядом: - Який аборт??
Лікар гидливо скривилася і перейшла на базарний тон: - Який аборт? Такий! Молодь пішла – мізків немає, лише б в дорослих пограти! Чи ти народжувати в дев’ятнадцять та без чоловіка зібралася?! Подивилася в її обличчя, що роздратовано посміхалося… у цей момент за одну тільки думку захотілося вдарити її чим-небудь важким. Убити! Мою! Дитину!! Його дитину!! Погань!!! Поволі піднялася зі стільця і позадкувала. Виник тваринний страх перед цією страшною тіткою, і єдиною думкою було – бігти, що, власне, я і зробила. «Картку забери, ненормальна!» - донеслося услід.
За пару хвилин я сиділа в алеї на лавці. Рання весна, танучий сніг і яскраве сонце в небі. Рівно за два тижні мені виповнювалося двадцять. За старою звичкою, не замислюючись, дістала з сумки пачку сигарет. «Все, дівча, - подумалося.  - Це вже минуле». Пачка полетіла до смітника. Піднялася і пішла кудись…
Сам факт встиг укластися в голові. Справа залишалася за малим – придумати, як жити далі. На мріях про вокальну кар’єру і другій, музичній вищій, можна сміливо ставити хрест. Хоча шість років витрачала час, сили, гроші. Прислухалася до себе – і не відчула анінайменшого жалю. Без цього можна жити! Навчання. Навчання вирішила не кидати – мені розраховувати тільки на себе. А фінансове питання. Прокрутимося! Тільки перший час, а там закінчу, нехай доведеться перейти на заочний, знайду роботу, дитину на той час до садочка. Врешті-решт, ні мама, ні батько, як би вони не поставилися до новини, все одно не покинуть! З’явилося відчуття – я все зможу! І все буде добре! Господи, аби дитина народилася здоровою. З такими думками майбутня безробітна мати-одиначка йшла містом.
Я розуміла, що буде дуже нелегко у всіх відношеннях. Належало вирішувати питання з навчанням, розмова з батьками, відповідати на питання безлічі знайомих. Але все це здавалося таким незначним! Йому або їй було всього пару місяців, а я вже була впевнена, що відчуваю, як б’ється маленьке сердечко, як в живіт упираються ніжки…
…Мама з татом сиділи на кухні, я говорила про якусь нісенітницю, намагаючись протягнути час. Неймовірно важко було вимовити декілька простих слів, ще більше я боялася реакції. Нарешті, вдихнувши, зважилася. Шок. Питання типу «Це – з Першим квітня, так?» Переляк. Буря емоцій, велика частина яких виходила від мене. Закрутилася голова, і пам’ятаю тільки спокій, що тільки настав раптом, піднесений мені стакан води і мамин голос – «ну, нічого, нічого. Бога благатимемо, щоб все добре було», і потім батьків – «сподіваюся, хоч хлопчик буде? А то самі дівки в сім’ї».
У інституті раптом з’ясувалося, що декан, а разом з ним і більшість викладачів, виявляється, цілком нормальні і розуміючі люди.  Заява про переведення на заочний не прийняли, пообіцявши як відмінниці «допомогти» з сесією, що означало просто проставити її автоматами. Коли я була вже на п’ятому місяці, маминому начальникові терміново знадобився перекладач його кореспонденції. Виявилось, що для цього англійську я знаю зовсім непогано. Так вирішилася ще одна проблема.
…Він приїхав на початку літа, як і обіцяв. Домовилися зустрітися в кафешці. Абияк замаскувала вже досить помітний живіт… І лише побачивши його здалеку, вирішила, що він має право про це знати. Хай все вирішено давним-давно, хай це стане для нього шоком, ще однією проблемою на його голову – я скажу. Скажу, що мені нічого не треба, що я і так вдячна йому за це Щастя… Скажу… Скажу… …Він дивився нерозуміючим, шокованим поглядом…  …Він питав щось невлад… …Опустивши голову, він слухав мої вигадані на ходу слова… Перший і останній раз в житті я бачила сльози на його очах.
Звичайно, це не кінець історії. Попереду було багато труднощів -  і коли довелося останні два місяці лежати на збереженні, кожну мить панічно боячись за життя дочки, і непрості пологи, за два тижні після яких чоловік залишився без роботи. Але хіба це – найголовніше?
Жінки, любі, найголовніше-це та частинка справжнього, що є в нашому житті, – коли всередині тебе зароджується нове життя, коли вперше бачиш свого малюка на екрані монітора – і ревеш, дурна, від щастя, коли всю ніч тобі не дають спати, пхаючись зсередини маленькими ніжками. Коли можеш притиснути до себе цей комочок життя, знаючи, відчуваючи – він твій і лише твій! Вишукувати в маленькому личку схожість з собою, з батьком дитини, з родичами. Робити з нею перші кроки, вимовляти перші слова. Тільки ради цього варто жити!
Катерина
http://www.stop-abort.ru (переклад Тетяни Счастливенко-Слезінської)

Свої зауваження можете залиши тут.