Сім’я - це хрест чи щастя?

— Чому говорять, що сім’я це хрест для обох у подружжі, що подружні вінці — мученицькі, і як сумістити це з поняттям про щастя, якого прагне кожна людина? 

— Перш за все — що таке щастя? Ситість, благополуччя, комфорт, розваги? Так це набридне! На Заході рівень самогубств вищий, ніж у нас (хоча ми голодні, невлаштовані), тому що там, як мовиться, з жиру люди бісяться.
  
А щастя — це ПОДОЛАННЯ, радість перемоги.

Припустимо, ти дратівливий і нетерплячий, але ти стараєшся, працюєш над собою, молишся, просиш допомоги Божої і отримуєш її. І ось ти став кращий, ти змінився. І  твої оточуючі відчувають, що ти кращий. Яка це радість! Яке щастя для всіх! Якщо всі члени сім’ї це відчувають і всі допомагають одне одному йти до Бога, долаючи свої недоліки — то це і є щастя. Щастя, коли ти знаєш, що тебе в разі помилок не відштовхнуть, тобі поспівчують, допоможуть встати на ноги.

Щастя в тому, що ти любиш і знаєш, що і тебе люблять. Це зовсім не означає, що весь час повинне бути безхмарне небо, а на обличчі сяяти чергова американська усмішка. Так, подружні вінці мученицькі. Але мучеництво може і повинно розумітися не як безпросвітне страждання, а як перемога над стражданням, над своїми гріхами, недосконалістю.  
Навіщо люди йдуть в гору? "Ти щасливий і німий, але тільки трохи заздриш тим, у кого вершина ще попереду". Ти — подолав, чогось ти досяг. І відчуваєш, що Господь дає тобі пережити радість цієї перемоги…

У кульмінаційний момент літургії священик вимовляє слова: "Ісус Христос Ніка", тобто Ісус Христос Переможець. Так от, радість цієї перемоги Господь повідомляє всім, хто слідує за ним. Ось вона — радість. І якщо люди підіймаються на вершини гір, припустимо, або рвуться в космос для того, щоб відчути радість перемоги, то як же не відчути її на шляху з Христом! І це відчуття можна переживати в тихому, скромному і непомітному, здавалося б, житті.  
І ще невідомо, яка перемога більш значуща — піднятися на вершину, долаючи масу труднощів і самого себе, чи перемога етична, коли ти фізично нікуди не не піднімаєшся, а піднімаєшся духовно, прагнеш долати свої етичні недоліки. Це перемога, яка завжди з тобою.

— Як побудувати сім’ю, яка встоїть, навіть якщо всі руйнівні сили обрушаться на неї? Як навчити дітей готувати себе творити таку сім’ю, захищати її від замахів зла, від спокус світу, які стають могутнішими і страшнішими? 

— Щоб будувати сім’ю по-християнськи, необхідно бути вірною і слухняною дитиною Церкви. Тому що один в полі не воїн, а якщо в Церкві, то і один в полі воїн. Але тоді ти і не один, а з Христом. І тоді легко протистояти тому, що роль сім’ї намагаються звести нанівець, і на ваших близьких у меншій мірі позначиться руйнування духовних основ, деморалізація народу, економічна розруха.
Поза Церквою чинити опір цьому натиску зла надзвичайно важко. І люди, які говорять, що вірять тільки " у душі", набагато ближчі до невіруючих, ніж до людей, які живуть глибоким, усвідомленим церковним життям.
 
Треба постаратися зрозуміти, чому стоїть Церква 2000 років, як вона зараз може захистити навіть тих, що дивляться на неї з недовірою. Рушилися імперії, держави, суспільні, політичні устрої, партії…Фашистський режим простояв 13 років, комуністичний — 70 років. Все давним-давно змінилося, мови змінилися, а Церква стоїть. Чому ж вона така стійка? Якби вона була творінням рук людських — вона теж би давним-давно зникла. Тим більше що її цілеспрямовано переслідували, особливо в останні десятиліття. Проте ж стоїть. Тому що її Господь створив для того, щоб ми рятувалися в Церкві, долали зло, стаючи дітьми церковними. Перемагайте зло добром!

Як будь-яка значна думка вона виражається легко. А як важко перемогти! Ось Церква і дає сили перемагати зло добром, зберігаючи людську гідність, красу людських відносин. Не озлоблюючись і не відчуваючи до когось ненависті, перемагайте зло добром… Щоб відстояти твердиню сім’ї, цю основу основ православного побуту, потрібно виявляти своїм дітям приклад посильного для вас християнського життя, прагнути ставити перед собою ідеальні цілі.

Завжди повинен бути ідеал, до якого ти прагнеш. Ти повинен прагнути бути кращим від самого себе. І якщо це так, то діти будуть це бачити і інтуїтивно, з молоком матері вбирати і самі створювати такі ж здорові, міцні сім’ї і навіть ще кращі, тому що чомусь вони вже навчилися у батьків. Дай Бог, щоб вони пішли далі. Крім того, у кожного є свій рівень якогось суспільного служіння. Сім’я не є якась замкнена в собі спільнота. Її обов'язок— цю любов, яка виховується в сім’ї і дарується Богом людям, що благочестиво живуть, нести іншим, привертати людей цим світлом і теплом.

Тому сім’я і називається "Малою церквою", що до неї можна прийти так само, як і до храму — вона повинна привертати, зігрівати, втішати оточуючих, ділитися з ними своїм досвідом, бути прикладом для них. Кожен з нас тут на своєму рівні може і проповідувати (знаючи, звичайно, своє місце, щоб по гордості не впасти в спокуси) — проповідувати нашу віру і, перш за все, ця проповідь повинна бути явищем духовної чистоти і краси, якої людина набуває, живучи в Церкві. Щоб вона сама була явищем Царства Божого, яке всередині нас. І тоді і слово її сприйматиметься, а головне — приклад її життя. Адже завоювали ж кілька апостолів увесь світ, підкорили Христу. І зараз від нас Господь чекає такої ж проповіді, яка була дві тисячі років тому. І в 2000-річчя Різдва Христового було б чудово звернутися до того дивовижного, високого стародавнього досвіду місіонерства, проповіді…

У нашій сім’ї ми щасливі тим, що у нас таке чудове духовне коріння… Дідусь моєї дружини - отець Володимир Амбарцумов, священик, який постраждав за Христа, мученицьки закінчивши своє життя. Коли він приймав священний сан, знав, що приречений. Коли настане кінець він, звичайно, сказати не міг. Але настав він дуже швидко — в 29-му році він прийняв сан, а в 37-му його розстріляли. Його син — батько моєї дружини — Євгеній Володимирович теж став священиком, абсолютно свідомо, не дивлячись на те, що його батька розстріляли, знаючи, що і з ним може бути те ж саме. Звичайно, ми щасливі тим, що дуже багато людей, які жили раніше і які віддали своє життя за Христа, за нас моляться.

Раніше в Росії так і було: з покоління в покоління передавалася вірність Христу, пращури, що пішли, жили на Землі праведним життям, молилися і зараз моляться за тих, що нині живуть, — ми всі відчуваємо ці молитви. У моїй сім’ї особливо яскраво відчувається молитовне представництво близьких нам людей, тому що самі ми з дружиною люди звичайні. Дуже допомагає нам і те, що ми своє сімейне життя будували, будучи в церкві, і намагалися, як могли, жити церковним життям. І знову-таки ми люди щасливі, оскільки є членами сильного, міцного, зв’язаного глибоким духовним зв’язком з духівником і одне з одним співтовариства — така велика у нас духовна сім’я. І наша сім’я є якимсь елементом її. І це дуже важливо, тому що поза Церквою побудувати своє життя практично неможливо.

Є, звичайно, і поза церковною огорожею люди щасливі, особливо обдаровані. Не можна сказати, що якщо ти поза Церквою, то означає, погана людина. Ні в якому разі. Є люди, які сто очок вперед дадуть мені, припустимо. Я таких людей зустрічав, я їх глибоко поважаю, але, що цікаво, дуже багато хто з них рано чи пізно приходить до Церкви. Тому що тут їх дарування розкриваються у всій повноті й красі…

Як ми захищаємо сім’ю від руйнівних віянь? Ми ніколи наших дітей не віддавали до дитсадочку. При цьому, безумовно, щось втрачаєш, але набуваєш значно більше, тому що хоча в садочку з ними і займаються по дуже цікавих програмах, учать багато чого хорошого (чого ми не можемо навчити), та зате в сім’ї хлоп’ят ніжного віку можна вберігати від розтлінного духу цього світу, де вже з молоком матері вбирається та страшна атмосфера, в якій живе наш народ. Цих людей, звичайно, не можна засуджувати — вони просто не бачать нічого іншого, доброго. Але ми намагалися своїх дітей всіляко вберегти від протиприроднього впливу навколишнього середовища. У них є хорош коло спілкування — серед їхніх друзів є віруючі люди. Ми з ними одностайні, і для них так само дорогим є те, що і нам дороге, і неприйнятним є те ж, що і нам неприйнятне.

У нас в сім’ї немає телевізора. Знову-таки, я розумію, що ми щось втрачаємо, але значно більше набуваємо. Тому що розпуста, насильство, дух злості, що пронизує більшість передач, не пройдуть безслідно…

Я працював в інституті атомної енергії ім. Курчатова, і дружина мого товариша по службі була працівницею телебачення. Ані він, ані дружина навіть не приховували, що займаються розпустою і зраджують одне одному — це робилося відверто, і їм при цьому не було соромно. І якщо такі люди працюють на телебаченні, то як же не будуть сповнені цих міазмів всі телепередачі? Я, звичайно, не можу говорити про всіх (там, звичайно, є хороші люди, як і будь-де), але дивлячись на більшість передач і знаючи декого, хто працює на ТБ, можу зробити певні висновки, як безсоромні, аморальні люди отруюють душі наших дітей з телеекрану. І хоча є хороші кінофільми, тямущі ведучі, розумні телепередачі — у нас телевізора немає, щоб мої діти не заразилися (а вона дуже прилиплива і заразлива, як будь-яка інфекційна хвороба!) духовними мікробами…

автор: Иерей Александр Ильяшенко

http://www.pravmir.ru

Свої зауваження можете залиши тут.