Recents

Виконавець аборту-хто він:злочинець чи жертва?

   Наші сучасники, говорячи про аборт, розглядають його найчастіше як абстрактний феномен, породжений економічними труднощами, занепадом суспільної моралі, браком елементарних знань з планування сім'ї та ін.

Згадують також про жінку, яка змушена нести увесь тягар фізіологічних (а також, як останнім часом доведено, психологічних) аспектів цієї маніпуляції. Трохи рідше говорять про дитину, яка помирає жорстокою смертю, та про негативний вплив аборту на сім'ю. Натомість про існування ще одного обов'язкового учасника трагедії — лікаря, який виконує маніпуляцію, — переважно замовчують. Акушер-гінеколог, який виконує аборт, та особи, що допомагають йому в цьому (анестезіолог, медсестра та ін.) переважно залишаються в тіні легальності аборту. І все ж це реальні люди. Лише вони бачать процес знищення дитини від початку до кінця. Це в їхній руці опиняється кюретка, яка шматує живе тіло найменших представників людського роду. Це вони бачать, як за інструментом тягнеться мініатюрна, цілком людська ручка або ніжка. Це їхній обов'язок скласти докупи частини пошматованого маленького тіла, щоб переконатися, що нічого не залишилося в матці (ризик післяабортних ускладнень у жінки!). Це в їхні руки потрапляє дитя, отруєне в материнському лоні фармакологічними препаратами, і на їхніх очах безнадійно намагається зробити перший вдих, щоб потім, не по-людськи покинуте, померти в лотку під умивальником.

Як можна витримати все це? Адже ті, чиїми руками виконується аборт, це цілком пристойні і всіма шановані люди. Колись вони вирішили присвятити себе порятунку життя матері і дитини, і, запевняю вас, загалом дотримались своєї обітниці. Завдяки їхній високій кваліфікації, самопосвяті і недоспаним ночам було врятовано не одне людське життя. Це вони, нехтуючи власними інтересами та інтересами своєї сім'ї віддають своє здоров'я і час порятунку зовсім не знайомої жінки. Часто матері довгі роки згадують їх як своїх рятівників. І водночас — виконавець аборту… Що ж спричинює існування такої амбівалентності? Як сприймати таку людину — як злочинця чи жертву, скажімо, якоїсь випадковості? Якою є частка вини цих медиків за те, що виконується їхніми руками, і чи не відбивається тягар провини за жорстоко знищене невинне життя на їхньому житті та їхніх сім'ях?

Суспільство

Медики, які виконують аборт або сприяють його проведенню, є загалом пересічними громадянами суспільства — такими ж, як і інші. Вони користають із всезагальних благ і страждають від негараздів, поділяють досягнення, а водночас стереотипи і хибні погляди.

Одним із таких стереотипів нашого часу є прагнення "легкого" життя: уникання зусиль, відмова від розвитку власної духовності, зречення від відповідальності.

З давніх-давен людям притаманно перекладати відповідальність за свої провини і невдачі на інших — слабших і безборонних. Цей феномен відомий ще з часів Старого Заповіту, відколи в староєврейської громади виник звичай складати свої гріхи та провини на жертовне козеня, щоб потім відвести його на загибель (див. Левіт 16, 21). Звідси він дістав назву "офірного цапа". Розглядаючи в такому світлі генез аборту, Філіп Ней пише: "Сильніші, не заглиблюючись у сутність проблем, прагнуть покарати, “виправити” або вбити найневинніших, призначаючи їх на роль “жертовного козеняти”. Таке трапляється, коли люди не можуть або не хочуть піднятися до рівня вимог, що стоять перед ними, неспроможні залагодити конфлікти, перебороти страхи, виправити невдалий вибір та подолати деструктивні тенденції. Принесення в жертву "жертовного козеняти" не вирішує проблеми, а лише тимчасово згладжує конфлікт. Тут бачимо circulus viciosus, в якому основна проблема лише набирає обертів. Якщо "жертовне козеня" вбивають (покарання невинного за деструктивні вчинки інших членів суспільства), відчуття провини злочинців поглиблюється, і вони шукають все нових і нових жертв у нескінченному циклі." [1]

З другого боку, широке запровадження контрацепції в останні десятиліття спричинило формування принципово відмінного, ніж раніше, ставлення до людської плідності. У ставленні до статевої близькості тепер домінує гедоністичний компонент, натомість дитина сприймається як її "побічний продукт", який при потребі можна легко усунути. Сама вагітність сприймається радше як сукупність змін, що відбуваються в організмі жінки у зв'язку з появою ембріону, тобто сама дитина випадає з фокусу уваги. В цій ситуації аборт сприймається лише як припинення прогресування цих змін і повернення жінки до звичайного, "невагітного" стану. Отже, з'явилася категорія людей нібито позбавлених людської сутності, або, як говорить Ф. Ней, "дегуманізованих" — діти, уже зачаті, але ще не народжені. На цих людях — цілком реальних, проте для суспільства невидимих і німих — найзручніше "помститися" за свої помилки, сексуальну вседозволеність, матеріальні нестатки та брак відповідальності — отже, призначити їм роль "офірного цапа".

"Феномен "офірного цапа" — це спроба поміняти місцями зло та невинність. Зло перекладають на невинну жертву, а її/його невинність перебирає на себе злочинець. Тому найневинніші — ідеальні кандидати для цієї ролі. Убити людину нелегко, тому спочатку жертву слід дегуманізувати, не позбавивши водночас невинності. Оскільки того, хто чинить опір, знищити важко, кандидат на цю роль повинен бути німим та позбавленим права голосу. Із цих міркувань ідеальною жертвою є ненароджене дитя." [2]

У суспільстві, де легальність аборту триває впродовж зміни хоча б одного-двох поколінь, утверджується низка нездорових тенденцій, спричинених появою великої групи людей, які страждають від так званого "синдрому вцілілих" — сукупності психологічних проблем, які виникають у людини, що вижила в ситуації, яка однаковою мірою могла спричинити її загибель. Як приклад, можна тут згадати вцілілих на війні або при стихійних лихах: у них мимоволі виникає питання, чому вони вижили, тоді як такі самі, як вони, люди — не ліпші і не гірші — в цій же ситуації загинули. Люди, які однаковою мірою могли народитися або загинути внаслідок аборту — аналогічна категорія. У постсоціалістичних країнах для кожної народженої людини існує 80 шансів із 100, що вона могла загинути в материнському лоні. Ситуація часто погіршується тим, що у сім'ї, де народилася дитина, в результаті аборту було знищено її братів-сестер. Ось як описує свій стан одна з наших співвітчизниць:

"У нашій країні відбувається масове самогубство. Розглядаючи свій родовід, я усвідомлюю, що багатьох людей тут не вистачає: загиблі на війні; зіслані в концтабори, які ніколи звідтамти не повернулися; проте найбільше — убиті діти із сім'ї, у якій я виросла. У мене повинно було народитися п'ятеро братів-сестер. Моє дитинство мусило бути інакшим. Я не зростала б такою самотньою… Я завжди відчувала потребу перебувати в оточенні багатьох людей, інакше мені здавалося, що я перестаю існувати… Я постійно намагалася завоювати серед своїх однолітків першість, щоб мене помітили і оцінили… На жаль, усі ці мої здогадки ніколи не зможуть повернути до життя моїх братів та сестер." [3]

Страждаючи від почуття провини за існування, вцілілі не вірять у власне довге життя, не будують планів на майбутнє, неспроможні відчути глибоку любов і прив'язаність до іншої особи, а головне — не цінують свого власного життя і життя інших людей. Звідси висновок: "Якщо моє життя нічого не варте, то аналогічно не має жодної цінності життя іншої людини, зокрема, дитини, яка ще не народилася". Отже, лікар-гінеколог, який належить до категорії "вцілілих", мусить мислити так: "Якщо нічого не вартує моє життя, то тим більше нічого не варте життя дитини, яку виношує моя пацієнтка. Вона просить зробити аборт, бо має ті чи інші проблеми, тому, позбавляючи її необхідності народжувати цю дитину, я роблю їй лише добро."

Виступаючи за аборт, суспільство висуває низку обґрунтувань його доцільності:

"Дослідників цієї проблеми найбільш вражає дивовижна готовність, з якою батьки призначають своє ненароджене дитя на роль "жертовного козеняти". Переважно їх про це і не запитують, адже тоді лунали б гучні протести. Отже, щораз більшу кількість людей вдається переконати в необхідності позбавлення життя їхнього ненародженого нащадка. При цьому переконують, що це потрібно зробити:

1) задля добра жінки, наприклад: " Інакше ти не зможеш закінчити навчання (добудувати дім)";

2) заради добра родини, напр.: "Наше прізвище не буде заплямоване народженням бідолахи із сумнівною спадковістю";

3) для добра держави, напр.: "Економічна ситуація не постраждає від напливу нероб";

4) заради світового добра, напр.: "Земля перенаселена, і через це вимирають дерева"…

Ми виявили, що більшість батьків, які добровільно призначають своїх малюків на роль "жертовного козеняти", в дитинстві самі зазнали знущань або нехтування. Дорослі, до яких погано ставились у дитинстві, легше піддаються чужому впливу, особливо якщо відчувають загрозу бути покинутими партнером або своєю родиною. Майже завжди це бідні та погано поінформовані люди, від яких суспільство, що занедбало їх, прагне посвяти найдорожчого." [4]

Отже, поява категорії людей, які одержують професійний вишкіл для вбивства ненародженої дитини і введення аборту у коло повсякденних обов'язків лікаря, медсестри та ін. — це феномен, спричинений "суспільним замовленням": патологічною потребою суспільства принесення в жертву невинних.

Медицина

Минуле століття відзначилося неймовірним розвитком медичної науки. Стало реальністю таке, про що раніше доводилося лише мріяти: винайдення антибіотиків, синтезування фармакологічних препаратів, які дають змогу прецизійно впливати на будь-які функції людського організму, трансплантація органів, зрештою, запліднення в пробірці та інші допоміжні репродуктивні технології. На обрії — клонування людини. Технічні можливості набувають пріоритету над доцільністю з точки зору здорового глузду. Це створює, навіть у пересічного медика, ілюзію всесильності, і, як наслідок, вседозволеності.

Непомірна замедикаментизованість усього процесу прокреації людини — від зачаття і до народження, можливість у будь-якому напрямку впливати на усі його ланки, спричинило до появи парадоксального відчуття відсутності участі жінки у власній вагітності і власних пологах. Про покликання материнства і пов'язану з цим покликанням жертовність тут забувають. У суспільстві загалом побутує думка, що тепер вже неможливо зачати, виносити, народити та вигодувати дитину без допомоги медицини. Вагітність все більше сприймається як абстрактне, не позначене особистістю людини явище, у якому дитина відіграє лише другорядну роль, а ілюзія вседозволеності спокушає простими технічними маніпуляціями вирішувати складні життєві проблеми. [5]

Особистість

Самого лише рішення зробити аборт замало. Щоб ідея стала дійсністю, потрібен виконавець. Отже, суспільство цілеспрямовано підштовхує певних людей для вирішення проблем, до виникнення яких ці люди особисто непричетні. Таким чином, виконавець аборту стає лише виконавцем суспільного замовлення. Чи кожна людина погодилась би на виконання аборту? Безперечно, що ні. Навіть не кожен медик, незважаючи на те, що переривання вагітності в медичних колах завоювало тверду позицію "справи меншого зла", яка, як вважається, цілком оправдана через ризик кримінального аборту і можливості загибелі жінки. Отже, повинна існувати категорія людей, які спроможні переступити "табу" недоторканості людського життя, вважаючи це лише частиною своїх повсякденних обов'язків.

Філіп Ней вважає, що такі люди зазнали в дитинстві важкої психологічної травми, яка негативно вплинула на розвиток їхньої особистості — знущань або занедбання з боку найближчих людей (батьків та інших членів сім'ї). Вони особливо чутливі до впливу оточення і на всі пропозиції ззовні схильні реагувати радше позитивно, незважаючи на суб'єктивну моральну оцінку запропонованої діяльності. Підсвідомо будучи під страхом бути покинутими та відторгнутими (як це вже колись трапилося з ними у дитинстві), вони бояться або не вміють сказати "ні". Таких людей найуспішніше вдається "завербувати" для виконання морально сумнівних суспільних практик, як, наприклад, аборт. Це "слухняні" працівники, які не відчувають внутрішньої свободи у виборі "Що добре, а що зле".

У цій ситуації особливого значення набуває феномен, який Мільгрем [6] описав такою фразою: "Майже кожного можна змусити вчинити жорстокість під маскою науковості і тиском авторитету". Операція штучного переривання вагітності, яка ще в 30-х роках минулого століття на сторінках медичних видань знаходила однозначно негативну оцінку (наприклад, серія статей у "Лікарському віснику" — виданні Українського лікарського товариства у Львові тих часів), у теперішній медичній літературі описується винятково з технічного боку, без жодної згадки про її сутність. Аборт тут описується як припинення прогресування в організмі жінки змін, спричинених наявністю в матці ембріону. Будь-яка згадка про дитину, яка при цьому гине жорстокою смертю, сприймається як моралізаторство або анахронізм. Такої думки дотримуються надзвичайно авторитетні в медицині особи, отже, створюється ілюзія, що status quo стосовно аборту не викликає жодних тривог.

З моменту легалізації аборту у більшості країн світу минув не один десяток років, отже, виростають все нові покоління, які можна віднести до категорії "вцілілих". З'являється все більше людей, які живуть без надії на майбутнє і переконання у цінності власного життя. Народившись "бажаними" дітьми у сім'ях, де були аборти, вони у ставленні до наступного покоління підсвідомо обирають переважно такий же стиль, який був у їхніх батьків. Виконавці аборту походять саме з такого середовища, і з кожним поколінням кількість людей, які можуть погодитись на "вбивство козла відпущення", зростає.

Будь-яку людську трагедію можна схематично зобразити як трикутник, гранями якого є Злочинець, Жертва і Спостерігач. Грані трикутника можуть мінятися місцями, отже, той, хто в одній ситуації відіграє роль Злочинця, в іншій стає Спостерігачем або Жертвою. У випадку аборту Жертвою є, безперечно, дитина. Також — її мати, батько та діти з цієї сім'ї, які страждатимуть від синдрому вцілілих. Лікар, який виконує аборт, займає, на перший погляд, роль Злочинця. Проте чи абсолютно однозначною є така оцінка?

Розглядаючи проблему появи виконавця аборту, Філіп Ней пише:

"…Виконавець повинен бути професійно компетентним, дієвим і готовим виконати призначену йому роль. Безперечно, когось вдається завербувати. Найкраще відразу шукати зацікавлених осіб — тих, кого через пережитий біль, озлобленість або цікавість найлегше спокусити грошима або владою… Хоч кожен з цих людей робить свій вибір самостійно, до участі в справі, яка руйнуватиме їхні особистості так само, як вони нищитимуть невинне життя, їх делікатно підштовхують. Маємо підстави стверджувати, що до виконання аборту або участі в ньому спонукають психічні травми дитинства та періоду здобування медичної освіти. Отже, певних людей суспільство призначає для виконання найбруднішої в історії людства роботи…" [7]

"У дитинстві більшість центуріонів (виконавців аборту — прим. моя) зазнали знущань та занедбання, які призвели до появи невирішених внутрішніх конфліктів. До того ж багато з них походять із сімей, де були аборти. Обираючи медицину як фах, вони розпочинають навчання з палким бажанням допомагати людству й піклуватись про хворих та немічних. Загалом, з когорти студентів вони не виділяються, проте раніше пережите могло позначити їхні особистості глибокою досадою, зачарованістю смертю або жадібним прагненням влади та грошей." [8]

Таким чином, лікар, який виконує аборт, колись (наприклад, у дитинстві) займав у трагічному трикутнику місце жертви. Ранимість його особистості, спричинена занедбанням або насильством у ранньому віці, зробила цю людину особливо чутливою до усього, що хоч якимось чином дає змогу заповнити ці прогалини. Відчуття власної могутності у вирішуванні питань життя і смерті, самоутвердження через матеріальне збагачення, можливість принизити свою жертву (пацієнтку) та ін. — усе це лише способи вирішити глибокі внутрішні конфлікти, які сягають корінням у минуле. За даними Ф. Нея, 30% виконавців аборту перенесли в дитинстві важку психічну травму; матері 20% з них робили аборти, а 25% виконавців перенесли аборт особисто.

"Відбір виконавців абортів відбувається по-різному: за їх активною участю або ні, свідомо або неусвідомлено. Як лікарів, їх приваблює найрадісніше з переживань — приймати у світ дитя, яке народжується. Чому ж вони обирають водночас найогиднішу роботу, наймерзенніший злочин, та переходять від величного до безглуздо жахливого: деякі лікарі частину робочого дня допомагають народженню бажаних дітей, а решту часу знищують малюків, від яких відмовились власні матері, і навіть не замислюються над такою невідповідністю." [9]

Підсвідоме почуття провини змушує виконавця аборту шукати виходу в зловживанні алкоголем та наркотиками, азартних іграх, всепоглинаючому прагненні заробляння грошей. Можливо, деяких з цих людей воно змушує ставати трудоголіками. Усі ці пристрасті — лише втеча від внутрішнього дискомфорту, який підсвідомо виникає від причетності до знищення собі подібних (за термінологією Ф. Нея, "біологічної провини"). Водночас у них виникають труднощі у стосунках з іншими людьми, особливо у сім'ї: з чоловіком, дружиною та власними дітьми. За даними IIPLCARR, [10] при опитуванні колишніх виконавців аборту виявилось, що 32% з них відчували суттєві психологічні труднощі, а 16% через почуття провини і депресію серйозно думали про самогубство. Часто у них виникали страхітливі сновидіння, пов'язані з цією діяльністю. У час виконання абортів 40% цих людей страждали від алкогольної та наркотичної залежності. Перебороти ці труднощі, навіть після усвідомлення їх сутності, нелегко. 32% з опитаних лікарів і надалі часто мучаться почуттям провини, проте більшість почуває себе прощеними: 80% — Богом, 75% — собою самими, 40% — дітьми, яких вони знищили, 20% — суспільством, 10% — матерями і батьками ненароджених дітей.

"Чи можна звикнути до виконання абортів настільки, щоб не відчувати страху та провини? Дійсно, особистість лікаря може деформуватись такою мірою, що ніщо на світі, навіть перспектива смерті, не зворушує його. Проте ми ніколи не зустрічали виконавця абортів, який би захоплювався своєю працею або гордо розповідав про найвдаліші маніпуляції. Усі вони, без винятку, різною мірою відчувають сором та провину, і радше намагаються змовчати." [11]

Внутрішні конфлікти виконавця аборту переважно невидимі для його оточення, що пояснюється існуванням захисних психологічних механізмів, які дають змогу пристосуватися до складних ситуацій без катастрофічної втрати цілісності особистості. Найчастіше така людина являється світові як оптиміст, надзвичайно впевнений у собі, із твердим переконанням, що йому доступні усі можливості, який обіцяє іншим часто набагато більше, ніж може зробити (за термінологією, яка вживається у згаданій праці, це "танцюрист"). Справжньою метою цієї маски є прагнення приховати свої слабкості, які можуть стати причиною того, що цю людину відштовхнуть або покинуть. Натомість в інших ситуаціях, коли вичерпується життєва енергія, така людина виступає як повна протилежність попереднього образу ("бідолаха") — як похмурий, агресивний тип, який не любить ні себе, ні інших, деколи з ознаками фізичних або душевних страждань, який чекає, що хтось помітить його і пожаліє. Ці "маски", хоч і допомагають пристосуватися до складних життєвих ситуацій, перешкоджають розвиткові особистості та формуванню взаємин з іншими людьми. Переважно під час виконання аборту медик виступає як "танцюрист", отже, людина, яка абсолютно впевнена у правильності того, що робить; тоді маска "бідолахи" залишається для родинного кола, що утруднює життя усій сім'ї.

Ф. Ней створив модель виконавця аборту як образ людини, яка здійснює вирок над істотою, що перед ним особисто нічим не завинила. Як аналогію, він наводить приклад "призначеного" чоловіка, який відводив у пустелю жертовне козеня, та центуріона, який командував розп'яттям Ісуса Христа. Він пропонує образ "Центуріона" як символ людини, що професійно байдуже нищить невинне життя, допоки… в одну мить не прозріє: "Тоді завіса в храмі роздерлася надвоє, зверху аж до низу. Бачивши ж, сотник, що стояв проти нього, що так віддав духа, сказав: "Чоловік цей справді був Син Божий." (Мк 15; 38-39).

Злочин чи особиста трагедія?

Безперечно, виконавець аборту несе свою частку вини і відповідальності за трагедію, учасником якої він стає. Він убиває невинне дитя, глибоко кривдить його матір і завдає непоправної шкоди сім'ї. Ця провина ще більша через те, що існують переконливі дані про шкідливість аборту в різних (не тільки у фізичному) аспектах. Пересічна людина не може знати усього цього, натомість медик — мусить. Отже, задовільняючи прохання пацієнтки і замовчуючи про можливість шкідливих наслідків маніпуляції, він винен у найбільшій мірі, хоча б тому, що цілком свідомо завдає життю і здоров'ю людини непоправної шкоди.

Проте існує й інший бік справи: усі інші задіяні особи сприймають аборт абстрактно, медик же бачить цю операцію якнайбільш конкретно. Саме лікар, що виконує аборт, змушений від першої і до останньої миті споглядати трагедію, яка потім відтворюється у його страшних снах.

"За мовчазною згодою суспільства, "жертовними козенятами" стають ненароджені діти і когось треба призначити, щоб убити їх. Батьки піддаються цим навіюванням і жертвують своїх дітей, а суспільство їх відкрито схвалює і полегшує безглузду смерть. Батьки знаходять виконавця, який зробить це за плату. Майже так само, як чоловік, "призначений на це", що відводив козеня в пустелю. З певного моменту виконавець аборту продовжує свій шлях самотньо. Батьки залишаються чекати в затінку дерев, натомість він провадить жертовну тваринку до місць, де зникають останні залишки трави. Там, можна бути певним, козеня загине. Батьки не хочуть чути жалісних криків та бачити смерть — виконавець аборту мусить. Це його робота, проте ніщо не може ціну, яку він за неї платить — власну самодеструкцію." [12]

Мабуть, саме з цієї точки зору потрібно оцінювати провину виконавця аборту. Безперечно, ця людина винна: перед знищеною безборонною дитиною, яка так ніколи й не побачила сонця, перед її батьками, братами й сестрами, які не змогли прихильно прийняти її у цей світ, перед Господом, в очах якого вчинила страшний гріх. Проте провина виконавця аборту лише часткова, адже рішення залежало від батька і матері малюка, від їхніх близьких і знайомих. Саме від цих людей медик одержує "замовлення", виконання якого створює ілюзію вирішення багатьох проблем. Йдеться про спостерігачів: тих, хто повинен би запобігти трагедії та підтримати молодих батьків у ситуації "небажаної вагітності", натомість вони декларують свою непричетність до того, що відбувається, і тим лише підтримують конфлікт. Саме ці люди, тримаючись осторонь, пасивно штовхають вагітну жінку на безвихідь, де аборт виглядає єдиним можливим рішенням, і саме вони ставлять лікаря високої кваліфікації, завдяки вмінню і зусиллям якого врятовано не одне людське життя, в таку ситуацію, з якої йому не зручно виплутатись, не убивши. Пізніше спостерігачі осуджують і одних, і других, утверджуючись у цей спосіб у своїй непричетності і невинності.

Тягар гріха, який у своїй найвідвертішій конкретності падає на плечі виконавця аборту, завдає особистості цієї людини непоправної шкоди. Те, що ми робимо іншим, ми в тій же мірі робимо собі: отже, знецінюючи до нуля життя дитини, яку він убиває, виконавець аборту знецінює водночас власне життя, насамперед у своїх очах. Гнітючий тягар провини спричинює депресію, ускладнює спілкування з найближчими людьми, не дає змоги стати "найкращими на світі" чоловіком чи дружиною, батьком або матір'ю — такими, як хотілось би бути. Найменші життєві катаклізми, які сприймаються підсвідомо як справедлива кара, можуть призвести до цілковитого краху.

“Не можу більше… Колись, будучи п'яним, я не відчував під руками живої плоті і не бачив понівеченого тіла. Ось перед моїми очима крихітна дитяча ручка. Вона відірвана від тулуба. Не можу дивитись на це маленьке личко. Ні, я не збожеволів: це не абстракція, це цілком конкретна дитина, що довірилась безпеці материнського лона. Тільки що я вбив її, позбавив життя найжорстокішим із можливих способів. Безліч разів у внутрішній суперечці я майже переконував себе, що це все потрібно задля добра жінки, що ця істота — не дитина, прагнув довести собі й іншим, що аборт має вагомі обґрунтування. Проте водночас якесь незбагненне зло зростало у мені, а я цього не помічав. Тепер усі сумніви розвіялись: як можна робити добро, вбиваючи дітей?" [13]

“Знаю, що робити це мене спонукали помилкові аргументи. Як таке могло трапитись зі мною? Я схибив, вчинив нерозважливо, проте відчуваю, що погодився на цю мерзенну справу заради багатьох людей. Тепер — досить. Мені байдуже, що це право жінки, що за законодавством аборт є легальним. Ненавиджу цю роботу. Як несправедливо, що інші звалили на мої плечі те, чого самі ніколи не відважилися б зробити!" [14]

Прослідкуймо обороти "трагічного трикутника". Той, хто народився як "бажана дитина", як "вцілілий" у низці вагітностей, той, хто ймовірно страждав у дитинстві від насильства і занедбання ("жертва"), стає виконавцем аборту — "злочинцем". Далі "жертвою" є дитина, яка загинула в лоні матері, а також її батьки, брати-сестри і суспільство загалом — усі, хто страждає від негативних наслідків аборту в різних аспектах. Водночас частина цих людей могла б вплинути на перебіг трагедії, але не зробила цього ("спостерігачі"). Грані трикутника міняються місцями, і виконавець аборту знову потрапляє на місце "жертви", яка за вбивство одержує еквівалентну відплату — власну самодеструкцію. Водночас з'являється все більше людей, які, формально належачи до категорії "спостерігачів", страждають від спричинених абортом знецінення власної особистості і безнадії (наприклад, "вцілілі), а отже, неспроможних чинити опір і вирватись з протореної колії ("жертви"). З цього середовища походить зростання попиту на "операцію" і поява все більшої кількості її виконавців, які відзначаються готовністю взятися за це завдання. Коло замикається: трагедія аборту набирає обертів.

Кардинально змінити ситуацію може лише одне: повинен з'явитися хтось настільки мужній, щоби, незважаючи на усталену думку, на власні страхи і комплекси зуміти сказати "ні". Черпаючи сили у безмежності Божої любові і милосердя, з вірою у Христову жертву, якою відкуплено назавжди усіх грішників, можна навчитися прощати не тільки іншим, але й собі самому, і нарешті зуміти знайти правильне рішення. Лише у цей спосіб вдасться "перепинити шлях дракону".

Для лікаря це єдина можливість вирватися з протореної кривавої колії. Відчуваючи свою провину, колишній виконавець аборту може навчитись дивитися на себе по-іншому, ніж досі — як на Боже творіння, до якого Господь ставиться з величезною любов'ю. Добре, якщо знайдеться хтось, хто зможе допомогти побачити це, і зрозуміти, що усі життєві труднощі, які раніш спонукали до виконання абортів, можна трактувати зовсім інакше — лише як перешкоди на шляху до Господа. Медик, наділений глибокими знаннями про людську природу, із духовністю часто вищою, ніж пересічно, зобов'язаний поділитися цим своїм даром із людьми, які до нього звертаються. Його обов'язок — чесно оцінити ситуацію і разом з вагітною жінкою та її родиною знайти інший вихід. Саме такого лікаря пацієнти хочуть бачити.

Проте йдеться не лише про медиків. Неоціненною буде допомога тих, хто зуміє спинити руку, в якій опинився смертоносний інструмент: це може звучати парадоксально, проте саме на їхнє втручання виконавець аборту підсвідомо сподівається до останньої хвилини. Адже у справах життя і смерті невинних сторонніх не буває.

Зореслава ГОРОДЕНЧУ�
кандидат медичних наук, лікар акушер-гінеколог
Джерело: http://www.family-institute.org.ua
http://www.pokrova.uacity.com/index.php?newsid=393

Свої зауваження можете залиши тут.

Виконавець аборту-хто він:злочинець чи жертва? Виконавець аборту-хто він:злочинець чи жертва? Reviewed by fryevhen on 10:05 AM Rating: 5

No comments:

Facebook

Powered by Blogger.